Перспективи тюркського співробітництва: чи зможе Туреччина замінити рф у Центральній Азії та на Південному Кавказі?

Останні десятиліття офіційна Анкара зробила багато поступів для зміцнення власних регіональних амбіцій відразу в кількох регіонах – Центральній Азії, Південному Кавказі, Близькому Сході та Африці. Усі ці кроки співставні зі зміцненням економічних і, як наслідок, політичних можливостей держави та складнощами інтеграції до Європейського Союзу. Туреччина отримала статус кандидата на вступ до ЄС ще наприкінці XX ст. (1999 рік), перемовини щодо повноцінного членства розпочалися лише 2005 року, але й досі не завершились очікуваним результатом. Усе через певні політичні й економічні розбіжності між сторонами, що сформувало стійке переконання як в середовищі політичних еліт, так і на рівні турецького суспільства про безперспективність такого сценарію.

Під час важких перемовин із ЄС Туреччина стабільно та системно нарощувала економічне й логістичне співробітництво з Центральною Азією й почала інвестувати доволі значні ресурси в цей регіон. На початку 2000-х торгівля між Туреччиною та країнами Центральної Азії мала негативне сальдо для Анкари, однак загальна динаміка свідчила про системне збільшення. Після приходу до влади за результатами парламентських виборів 2002 року в Туреччині «Партії справедливості та розвитку» (ПСР) й обрання на прем’єрський пост досить молодого й амбітного на той час Реджепа Ердогана геополітична доктрина Анкари почала містити все більше відсилання до Османської імперії, що послідовно втілювалося в реальну політику протягом наступних двох десятиліть. Це означало лише одне – позиції Туреччини на Південному Кавказі та Центральній Азії почали системно зміцнюватися.

За 19 років торговельні зв’язки між Туреччиною та країнами Центральної Азії стрімко розвивалися, демонструючи вражаючу динаміку зростання. Якщо у 2002 році загальний товарообіг становив $838 млн, то у 2021 році цей показник сягнув $9,5 млрд, збільшившись у понад 11 разів.

Ця тенденція підкреслює важливість регіону для Анкари, попри традиційно сильні позиції рф і Китаю. У 2022 році торгівельний обсяг продовжив зростати, досягнувши $12,3 млрд, що свідчить про стабільне зміцнення економічної співпраці та перспективи подальшого розвитку.

 

Передумови нового регіонального союзу

Туреччина завжди була зацікавлена у розширенні власного впливу в Центральній Азії й після розпаду СРСР відразу почала здійснювати м’яку інтервенцію в регіон. Яскравим індикатором цього стало те, що Туреччина першою визнала незалежність усіх п’яти держав ЦА і з 1991 до 1993 року уклала 140 двосторонніх і багатосторонніх угод із цими країнами, якими регламентовано співпрацю в політичній, культурній, економічній і навіть військовій сферах, ознаменувавши початок нової епохи співробітництва та розширення зони стратегічних інтересів. Однак через низку об’єктивних причин це співробітництво розвивалося не так динамічно, як би цього хотілося турецькій стороні у зв’язку з устремліннями та значним політичним тиском москви.

Однак російська агресія проти Грузії у 2008 році й окупація 20 % території цієї держави була по-справжньому холодним душем для ЦА й змусила активніше працювати над диверсифікацією ризиків, що стало можливим завдяки Китаю та Туреччині. Характер повноцінного регіонального партнерства ЦА з Туреччиною почав набувати виражених форм вже 2009 року на основі етнічного та релігійного компонентів у вигляді створення першої наднаціональної організації – Ради співробітництва тюркомовних держав (відомої як Тюркська рада), до якої, крім Туреччини, доєдналися відразу три країни – Азербайджан, Киргизстан і Казахстан. Якщо позиція Азербайджану була фактично безвихідною, зважаючи на відкриту підтримку рф Вірменії під час окупації значної кількості суверенних територій офіційного Баку, то Казахстан та Киргизстан пішли на досить радикальний крок, зважаючи на статус військово-політичних союзників рф і членство в ОДКБ, який точно не сподобався кремлю.

Доволі символічним стало місце укладання угоди – це Нахічеванська автономія Азербайджану, яка не має сухопутного сполучення з так званою материковою частиною держави та є однією з найбільших проблемних точок як для Південного Кавказу, так і для ЦА. Забігаючи дещо вперед зазначу, що в липні 2024 року неформальний саміт лідерів країн тюркського світу відбувся вже в азербайджанському місті Шуша, яке було деокуповано за результатами Другої карабахської війни 2022 року, що варто сприймати як ще один сигнал у бік рф, яка, без сумнівів, активно сприяла Вірменії та вірменським проксі-силам в окупації Нагірного Карабаху та семи інших адміністративних районів Азербайджану в 90-х роках минулого століття.

Відсутність повноцінного сухопутного сполучення між частинами Азербайджану дотепер блокує повноцінний розвиток Серединного або Транскаспійського торгово-логістичного коридору, який може слугувати величезною транспортною артерією між Азією (Китаєм переважно) та Європою. Ціна питання – десятки мільярдів доларів щороку, які можуть вливатися в економіку регіону. Проте є дві значні суперечності на цьому шляху – росія й Іран, які не зацікавлені в успішній реалізації проєкту в такому форматі, який мінімізує їхню участь, із одного боку, й послаблює впливи з іншого.

Повернемося до Тюркської ради. Десяту річницю зі створення організації (15 жовтня 2019 року) ознаменувано ще однією знаковою подією – до колективного договору доєднався Узбекистан, а 12 листопада 2021 року Туркменістан отримав статус спостерігача під час саміту у Стамбулі, а саму організацію перейменували в Організацію тюркських держав.

Східна дипломатія традиційно відрізняється від західної й несе багато прихованих сенсів, які прослідковуються й у таких, здавалося б, далеко неочевидних для європейців речах, як зміна офіційної назви. Зміна назви з «Ради співробітництва тюркомовних держав» на «Організацію тюркських держав» свідчить про принципово новий статус, який не просто має на меті повноцінну трансформацію в регіональний аналог ЄС, а й починає відкрито заявляти про такі амбіції попри очевидний спротив низки інших світових акторів. З моменту свого заснування у 2009 році організація пройшла значний еволюційний шлях від співпраці переважно в культурних та освітніх секторах до політико-економічного й безпекового союзу, який починає абсорбувати величезний регіон у контексті створення нової архітектури наднаціонального рівня.

 

Потенціал Організації тюркських держав

Загальна кількість населення країн-членкинь «Організації тюркських держав» (Туреччина, Казахстан, Киргизстан, Азербайджан та Узбекистан) станом на 2023 рік становив 158 млн людей, якщо додати ще Туркменістан (має статус спостерігача), то 164 млн (попри отримання Угорщиною статусу спостерігача, поки недоречно серйозно аналізувати їхню роль у функціонуванні організації). Ще один дуже яскравий індикатор – це позитивне сальдо народжуваності та кількості населення працездатного віку, яке спостерігається у всіх без виключення країнах Організації тюркських держав (ОТД). Якщо взяти п’ять держав-членкинь, то середній вік мешканців становить 30,7 років, тоді як у більшості європейських держав аналогічний показник стартує від 40 років і більше.

Номінальний ВВП п’яти членів Організації тюркських держав (далі – ОТД) та Туркменістану становить $1,5 трлн. Реальний ВВП держав ОТД за ПКС (паритету купівельної спроможності) становить $4,2 трлн, хоча й основна частка в обох випадках припадає на Туреччину, яка все ж проявляє більшу готовність бути драйвером цього союзу.

Туреччина поступово намагається витіснити рф з позиції другого найбільшого партнера Центральної Азії. Для порівняння візьмемо зовнішню торгівлю найбільшої економіки Центральної Азії – Казахстану у 2022 році. Найбільшим торгівельним партнером Казахстану стала КНР – $31 млрд, другою рф – $26 млрд, а бронза дісталася Туреччині – $6,3 млрд. Здається, ніби можливості Анкари обмежені навіть щодо рф, але під час свого візиту до Туреччини на початку 2024 року президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв заявив про дуже амбітну мету – збільшити обсяг двосторонньої торгівлі між РК та Туреччиною до $10 млрд до кінця 2024 року.

До прикладу, в Центральній Азії станом на 2023 рік працювало понад 4 тис. турецьких компаній, а загальний обсяг прямих іноземних інвестицій із Туреччини в ЦА оцінювали в $85 млрд, що наближається до аналогічних показників із рф у регіоні. Тобто низка суміжних показників демонструють, що офіційна Анкара в перспективі до 2030 року спробує замістити собою москву в економічному та безпековому аспектах для Центральної Азії та Південного Кавказу – здебільшого держав ОТД (за виключенням Таджикистану, Вірменії та Грузії). Це конкретна динаміка розвитку подій, яку вже апробовано на практиці – у 2015 році товарообіг між державами ОТД становив $10 млрд, за підсумками 2024 року його показник буде близько $50 млрд.

 

Стратегія Організації тюркських держав до 2040 року: ключові положення

Документ під назвою «Бачення тюркського світу до 2040 року» було ухвалено на початку листопада 2021 року під час саміту ОТД, де також за лаштунками активно обговорювали концепцію «Великого Турану» – єдиного державного або федеративного утворення, яке об’єднає всю географію масового розселення тюркських народів (включно з територіями, які не входять до складу держав ОТД, – Таджикистан, Іран, РФ й, навіть, Сіньцзян-уйгурський автономний район КНР або, як його ще називають – Східний Туркестан).

Ключові компоненти передбачають формування загального ринку товарів і послуг, інвестицій і робочої сили, підвищення політичної солідарності та взаємодопомоги в стратегічно важливих питаннях щодо національних інтересів держав-членкинь і в контексті регіональної політики. Це передбачає мікс економіки та політики з натяком на ЄврАзЕС чи ЄС. Станом на зараз важко уявити імплементацію технічної частини документа, зважаючи на членство окремих країн в тому-таки ЄврАзЕС, БРІКС та ШОС, які так чи інакше намагаються й намагатимуться втілювати в життя аналогічні речі в межах діаметрально протилежних юрисдикцій.

Окремий важливий блок стосується безпекової співпраці, де на перших етапах мають вести спільну боротьбу проти радикалізації (екстремізму, тероризму та ісламофобії). Наступні кроки – «захист спільних кордонів» (хоча на практиці важко зрозуміти як конкретну ціль може бути реалізовано), формування сил цивільної оборони в рамках ОТД (це вже перший конкретний крок до створення військового союзу за аналогом ОДКБ або НАТО). Проте Туреччина є членом НАТО й приєднання Анкари до ще одного безпекового союзу поки вкрай малоймовірно.

Попри дуже оптимістичний і в дечому занадто амбіційний характер доктрини «Бачення тюркського світу до 2040 року» не варто ігнорувати такі устремління, адже хронологія розвитку ОТД із 2009 року вже продемонструвала значні економічні та політичні результати, хоч і самій організації все ще бракує суб’єктності й «Організація тюркських держав» чи концепція «Великого Турану» занадто залежна від Туреччини, як економічно, так і безпеково. Будь-які політичні трансформації в Анкарі можуть поставити на паузу або зовсім нівелювати усі попередні напрацювання, а здатність решти членів брати на себе відповідальність й суміжні з цим ризики досі видається досить туманною.

Китай може бути зацікавлений у подальшому розвитку ОТД, але віддавати Анкарі повний карт-бланш на регіон у Пекіні точно ніхто не збирається. Зі свого боку москва досі зберігає величезні важелі впливу на усі без виключень держави ОТД, які залишатимуться актуальними ще тривалий час, як би нам в Україні не хотілося би зворотного. Для того-таки Казахстану, Киргизстану, Узбекистану чи Азербайджану росія залишається не просто «необхідним злом», а й вигідним економічним партнером і величезним ринком збуту. У кремлі це розуміють і намагатимуться нескінченно продавати себе як «балансир».

Однак розрив із погляду економічних, безпекових і, як наслідок, політичних впливів на ЦА та Південний Кавказ між рф і Туреччиною системно скорочується й може бути практично повністю нівельованим як мінімум до 2030 року. Проте геополітичні амбіції Анкари в регіоні прямо пов’язані з необхідністю вступати в доволі жорсткі конфронтації з москвою не тільки з економічної, а й з військового погляду (ризик військових зіткнень гібридного характеру зросте).

Олександр Гнидюк, експерт Фонду громадської дипломатії

Графіка та світлини надані автором.