Гейдар Алієв і українські гетьмани: типологія державного лідерства

З нагоди 10 травня - Дня народження видатного азербайджанського державного діяча Гейдара Алієва — публікуємо науково-публіцистичну статтю, присвячену аналізу його лідерства в контексті історичних паралелей з українськими гетьманами. У статті розглядаються спільні риси лідерства Гейдара Алієва та українських гетьманів, таких як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та Кирило Розумовський. Зокрема, акцентується на їх здатності стабілізувати державу в періоди кризи, формувати національну ідею, проводити ефективну зовнішню політику та забезпечувати інституційну модернізацію. Досвід Гейдара Алієва є особливо актуальним для України, яка сьогодні стикається з викликами, подібними до тих, що постали перед Азербайджаном у 1990-х роках.Впевнена, його стратегічне бачення, рішучість у відновленні державності та формування національної ідеї можуть служити цінним орієнтиром для українських лідерів у сучасних умовах. Стаття підготовлена як внесок у вшанування пам’яті Гейдара Алієва та сприяння подальшому розвитку українсько-азербайджанських відносин.

У періоди історичних зламів саме політичне лідерство визначає долю держави. Сильна, далекоглядна особистість, здатна зберегти державність, відновити інституції та мобілізувати суспільство, стає символом епохи й фундаментом національного поступу. У цьому контексті особливої уваги заслуговує постать Гейдара Алієва — лідера, який у критичні 1990-ті роки врятував Азербайджан від розпаду, запровадив концепцію модерної національної ідентичності та заклав основи стабільної держави в поліетнічному середовищі. В українській історії паралельну роль у попередні століття відігравали гетьмани — насамперед Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський — державники, що боролись за автономію або незалежність України в межах складних геополітичних реалій. Їхня діяльність вирізнялась поєднанням військової, дипломатичної та реформаторської ініціативи з метою збереження єдності козацько-української держави, розбудови інституцій та захисту прав українського населення. Подібно до українських гетьманів, які діяли в умовах загроз з боку могутніх сусідів (Речі Посполитої, Московії, Османської імперії), Гейдар Алієв зумів сформувати національну політику, здатну нейтралізувати вплив сепаратизму, втручання зовнішніх сил і внутрішню нестабільність. Його стратегічне мислення, орієнтація на суверенітет, міжетнічну злагоду та модернізацію — це риси, які дозволяють говорити про типологічну спорідненість із гетьманською традицією української державності. Типологія лідерства, що поєднує риси державника, реформатора, комунікатора з народом і творця ідеологічного фундаменту нації, є спільною рисою як для видатних українських гетьманів, так і для Гейдара Алієва. Її аналіз виявляє паралелі між історичними контекстами і дозволяє краще зрозуміти механізми формування ефективного національного лідерства у періоди екзистенційних викликів для держав.

Національна ідея як підґрунтя державного лідерства

У політичній філософії національна ідея розглядається як головний елемент колективної ідентичності, що формує уявлення про єдність, мету та майбутнє народу. Вона не створюється штучно, а виростає з історичної пам’яті, традицій і досвіду нації, особливо у моменти криз. У цьому сенсі і гетьмани України, і Гейдар Алієв виступали як носії й реалізатори глибокої національної ідеї. Для українських гетьманів XVII–XVIII століть національна ідея набувала форми боротьби за автономію козацької держави, захисту православної віри, традиційного ладу та прав козацтва. Богдан Хмельницький, уклавши союз із Кримським ханством, а згодом з Москвою, прагнув забезпечити політичну суб’єктність України в багатовекторному геополітичному середовищі. Іван Мазепа, у свою чергу, вже у XVIII столітті спробував змінити курс — від Московської держави до шведської підтримки, що відображало глибоке розуміння потреби в національному самовизначенні. Національна ідея для них — це, передусім, ідея державності, збереження української правової та соціальної моделі на власних землях. Гейдар Алієв діяв у схожій логіці, але вже в умовах пострадянської політичної турбулентності. Коли у 1990-х роках Азербайджан опинився на межі розпаду, він не лише стабілізував ситуацію, а й сформулював ідеологічну основу національного об’єднання — азербайджанство. Ця концепція не базувалася на етнічній виключності, а об’єднувала всі групи населення навколо спільної історії, мови, культури та мети — побудови незалежної, сильної держави. Успішне державне лідерство неможливе без ідеологічного підґрунтя, яке об’єднує суспільство навколо спільних цінностей і перспективи майбутнього. Національна ідея — це не штучна конструкція, а результат історичної еволюції політичної свідомості народу, яка втілюється в конкретних програмах дій, символах та політичній практиці. Саме здатність сформулювати й реалізувати цю ідею — одна з головних ознак лідера державного масштабу.

Лідер у час випробувань

Пострадянський Азербайджан опинився в умовах політичного хаосу, економічної руїни й загрози втрати територіальної цілісності. У цей час народ згадав про Гейдара Алієва — політика із досвідом керівництва союзною республікою, людини з високим авторитетом як всередині країни, так і на міжнародній арені. Його повернення до влади в 1993 році стало початком нової епохи: Алієв не лише стабілізував ситуацію, але й визначив концептуальні основи майбутнього — через ідею «азербайджанства». Ця ідея, сформульована як національна платформа, включала в себе три ключові елементи:

Повага до етнічної, релігійної і культурної багатоманітності в межах єдиного політичного простору;
Пріоритет державної незалежності та суверенітету як безумовної цінності;
Інтеграція традиційних цінностей з сучасними світовими моделями розвитку — у політиці, економіці, культурі.

Подібні ідеї формувались і в українському політичному просторі у XVII–XVIII століттях. Зокрема, Богдан Хмельницький у 1648–1657 роках не лише вів боротьбу за визволення українських земель від польської влади, а й будував систему автономної козацької держави — з власною армією, адміністрацією, дипломатією. Його концепт «Русі як держави» базувався на ідеї політичного самоврядування, захисту православної віри та козацьких прав, що об’єднувало різні соціальні верстви та етнічні групи на території України. Іван Мазепа, ще один провідний гетьман, у свою чергу, акцентував на європейському векторі державної модернізації, освіті, розвитку культури та церковної автономії. Попри політичні складнощі та поразку в Полтавській битві, його ідея незалежної України залишилась в політичній традиції як символ боротьби за державну самостійність. В обох випадках — як у діяльності українських гетьманів, так і у Гейдара Алієва — національна ідея не була виключно етнічною або конфесійною. Вона мала інтегративний характер, об’єднувала суспільство не через приналежність до одного походження, а через приналежність до спільної державної ідентичності. Це і є ключ до стабільності багатонаціональних суспільств.

Гейдар Алієв реалізував концепцію «азербайджанства» як світоглядну та практичну парадигму, яка дозволила зберегти цілісність держави. Він не протиставляв етнічне азербайджанство іншим ідентичностям, а, навпаки, зробив його відкритим, інклюзивним, легітимізованим у Конституції. Це забезпечило політичну єдність та суспільну легітимність нової державної ідеї. Вона спиралася не лише на історичну пам’ять, а й на сучасні виклики — саме тому стала дієвою. Так само гетьман Кирило Розумовський у XVIII столітті — вже під тиском централізації з боку Російської імперії — намагався вберегти українську автономію через модернізацію управління, освіти та культурного простору. Його спроба реформування Гетьманщини відображала розуміння національного інтересу як основи політики.

Однією з головних типологічних характеристик великого державного лідера є його здатність діяти ефективно в умовах глибокої кризи — військової, політичної, соціальної чи моральної. Саме в такі періоди визначається сила характеру лідера і його стратегічне бачення, політична відповідальність і вміння ухвалювати складні, але необхідні рішення. У 1993 році Азербайджан стояв на межі державного розпаду. Унаслідок політичної нестабільності, агресії з боку Вірменії, слабкого та неефективного управління країною, відбувався стрімкий занепад економіки, різке зниження довіри до інституцій, загострення сепаратистських рухів. Ключові рішення не приймались, армія була дезорганізована, державна влада фактично втратила контроль над частиною територій. У цей критичний момент Гейдар Алієв, за закликом народу і політичного керівництва, повертається до влади. Його обрання спочатку головою парламенту, а згодом — президентом Азербайджану стало переломним етапом в історії країни. З перших днів свого президентства він заявив: «Азербайджанський народ переживає найскладніший, трагічний період своєї історії. Я глибоко усвідомлюю ступінь відповідальності, яка покладена на мене, і зроблю все, аби виправдати високу довіру народу». Він негайно вжив рішучих заходів для стабілізації ситуації: почалася демілітаризація конфліктних регіонів, відновлення вертикалі державної влади, формування національної армії, перегляд зовнішньої політики з орієнтацією на рівновагу між регіональними центрами сили. Було запроваджено чітке законодавче оформлення принципу національного суверенітету, що втілилося в Конституції 1995 року.

Історичні паралелі: Гейдар Алієв і українські гетьмани

Українська історія має подібні прецеденти. У середині XVII століття Богдан Хмельницький, очоливши визвольну боротьбу проти Речі Посполитої, фактично заклав основи нової української державності — Війська Запорозького. У 1648 році, після десятиліть соціального та релігійного гноблення, народ об’єднався довкола ідеї автономного управління, і саме гетьман зумів перетворити збройний протест у державницький проект. Так само Іван Мазепа на зламі XVII–XVIII століть діяв в умовах поглибленої централізації Московської держави, яка загрожувала автономії Гетьманщини. Його спроба змінити геополітичний вектор у бік союзу зі Швецією була не лише актом політичної сміливості, а й усвідомленим прагненням зберегти державну самостійність. Хоча ця спроба зазнала поразки, вона залишила по собі образ гетьмана як стратегічного мислителя, готового на ризик заради збереження нації. Алієв, на відміну від українських гетьманів, мав справу з державою, що щойно здобула незалежність. Його досягнення полягало в тому, що він зумів вивести країну з періоду хаосу не шляхом радикальної конфронтації, а завдяки поступовому відновленню довіри, законності та легітимності влади. Він не був революціонером — він був реформатором у ситуації, коли революційні методи могли призвести до колапсу. Його політика миру і стабільності дала змогу зупинити масштабне насильство, розпочати економічне відновлення, залучити зовнішні інвестиції та, головне, зберегти територіальну цілісність країни. Лідерство Алієва полягало в ухваленні рішень і здатності брати за них відповідальність, відстоювати інтереси держави на всіх рівнях — від міжнародної дипломатії до внутрішньої політики.

Хмельницький очолив народне повстання 1648 року, яке швидко переросло у війну за визволення та створення незалежної козацької держави. Він збудував систему влади, започаткував дипломатичні контакти з великими державами Європи, розробив правову основу нової української автономії. Його політичне кредо — це об’єднання розпорошених сил довкола ідеї національного самоврядування. Подібно до нього, Гейдар Алієв у 1993 році повернувся до влади в Азербайджані в момент, коли країна фактично розвалювалася: відсутність центрального управління, загроза втрати територій, криза довіри до влади. Алієв об’єднав політичну еліту, зупинив хаос, відновив конституційний порядок і започаткував нову епоху — побудову сильної, незалежної, міжнародно визнаної держави. Обидва діяча усвідомлювали, що в момент національної загрози найголовнішим є не ідеологічна чистота чи швидка перемога, а реальна здатність зберегти державу, укріпити її інституції та закласти основу для майбутнього розвитку. Іван Мазепа, попри складне зовнішньополітичне становище, провів велику внутрішню модернізацію: сприяв розвитку освіти, друкарства, архітектури, церковної автономії. Він підтримував культурну інтеграцію України в європейський простір, будував систему дипломатичних зв’язків, намагався забезпечити реальну автономію Гетьманщини в умовах зростаючого тиску з боку Москви. Гейдар Алієв також діяв як стратегічний реформатор: відновлення економіки, створення інституцій правової держави, впровадження нової Конституції, розвиток енергетичних і транспортних коридорів. Він відкрив Азербайджан для глобального співробітництва, при цьому зберігаючи культурну самобутність і політичну стабільність. Мазепа і Алієв — це приклади лідерів, які поєднували повагу до традицій із орієнтацією на модернізацію, будували державність не як копію чужих зразків, а як оригінальний національний проект. Останній гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський, перебуваючи у складних умовах тиску імперії, зробив акцент на інституційній модернізації: реформував судову систему, освіту, намагався зміцнити автономію через адміністративну ефективність і світський підхід до управління. Його діяльність базувалась на прагненні зберегти українську політичну суб’єктність у мінливому геополітичному ландшафті. Так само і Гейдар Алієв, маючи значний досвід в управлінні ще з радянських часів, зумів у нових умовах побудувати сучасну адміністративну модель: з ефективною вертикаллю влади, із сильними інституціями, здатними гарантувати стабільність і прогнозованість. Він утвердив верховенство державної волі над хаосом перехідного періоду, чого не змогли досягти багато інших пострадянських лідерів. Особливістю постаті Алієва було те, що він не заперечував попередні етапи розвитку Азербайджану, а інтегрував їх у цілісну історичну концепцію. Він виступав не проти минулого, а за його переосмислення — так, як і гетьмани, які будували державу на основі традицій Київської Русі, Литовсько-руської держави, Козацького реєстру. Це дозволило Алієву сформулювати глибоку ідею політичної спадковості — продовження історії в новій формі, а не розрив. І саме це є ключовим чинником, що відрізняє лідера-державника від політика-менеджера.

Між війною і миром: дипломатія як мистецтво геополітичного балансу

Українські гетьмани діяли в надзвичайно складному зовнішньополітичному середовищі. Богдан Хмельницький укладав угоди з Кримським ханатом, Османською імперією, Річчю Посполитою, Московією — залежно від поточного балансу сил. Його головна мета — зберегти автономію козацької держави — визначала прагматизм у зовнішніх зв'язках. Умови Зборівської, Білоцерківської, а згодом Переяславської угод демонструють спробу знайти оптимального союзника для захисту українських інтересів. Іван Виговський уклав Гадяцький договір 1658 року з Річчю Посполитою, сподіваючись на рівноправне входження України як Великого князівства Руського до федеративної держави. Іван Мазепа — шукав підтримку Швеції в союзі проти посилення російської централізації. Ці дії були виявом дипломатичного мислення, спрямованого на збереження самостійності через союзи, а не конфронтацію. Повернувшись до влади, Гейдар Алієв прийняв Азербайджан у момент, коли країна не лише не мала зовнішньополітичного курсу, але й була втягнута у кривавий конфлікт у Нагірному Карабасі. Його першочергове завдання — припинити активну фазу війни, стабілізувати відносини з усіма сусідами і забезпечити зовнішні гарантії цілісності держави.

Політика Алієва в цьому контексті має чітко сформульовані риси:

Багатовекторність: водночас поглиблення стратегічного партнерства із Заходом, розвиток взаємин із Туреччиною та країнами мусульманського світу.
Участь у глобальних проєктах: створення енергетичних та транспортних коридорів (нафтогін Баку – Тбілісі – Джейхан), участь у міжнародних ініціативах із безпеки в регіоні.
Нейтралітет без ізоляції: відмова від вступу у військові блоки, натомість — активна дипломатія в межах ООН, ОБСЄ, Руху неприєднання.

Цей курс був спрямований на максимальне зниження зовнішніх ризиків і забезпечення простору для внутрішньої стабільності та розвитку. І гетьмани, і Алієв розглядали зовнішню політику не як арено ідеологічної боротьби, а як інструмент збереження держави. Вони діяли не за принципом вірності одній силі, а керувались категорією національного інтересу. Їхній прагматизм полягав у тому, що союзники обирались не за віросповіданням чи мовою, а за здатністю гарантувати суб’єктність держави. Так само як гетьмани вели дипломатичну гру між Москвою, Варшавою, Константинополем і Стокгольмом, Алієв вибудовував баланс між Вашингтоном, Брюсселем і Анкарою. Він чітко розумів геополітичну ціну помилки й обрав шлях, який дозволив Азербайджану уникнути ізоляції, посилити свою економіку та зміцнити незалежність. Усі ці факти дозволяють стверджувати: Гейдар Алієв — це політик гетьманського масштабу, що діяв у новітню епоху з тими ж викликами, перед якими колись стояли українські лідери державності. Його дипломатія — це спадкоємність політичної мудрості, що виходить далеко за рамки одного історичного контексту.

Гейдар Алієв — це постать, що втілює найвищу форму політичного лідерства: лідера-державника, який мислить на рівні нації, історії, цивілізаційної відповідальності. Його діяльність у новітній історії Азербайджану має глибокі історичні паралелі з українською гетьманською традицією, зокрема з такими постатями, як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Кирило Розумовський. Алієв, як і гетьмани, діяв у критичний момент, коли держава стояла на межі колапсу. Він, як і його українські історичні аналоги, зумів: стабілізувати державу після глибокої політичної та воєнної кризи; сформулювати та реалізувати модерну національну ідею; започаткувати правову державність на основі Конституції; відновити керованість і довіру до державних інституцій; провести ефективну зовнішню політику, яка зберегла суверенітет; вкорінити політичну спадковість у формі національної ідентичності (через ідею азербайджанства). Історія доводить, що справжнє лідерство перевіряється часом. І як досі українці звертаються до постатей гетьманів як до символів національної державності, так і азербайджанський народ щиро шанує Гейдара Алієва як батька сучасного Азербайджану. Типологічне порівняння українських гетьманів і Гейдара Алієва дозволяє краще зрозуміти, що успішне державотворення завжди спирається на глибоку національну ідею, сильну політичну волю, стратегічну дипломатію, історичну відповідальність перед народом.

Спадщина лідера: чому досвід Гейдара Алієва є актуальним у світлі української історії

Досвід державного лідерства Гейдара Алієва є цінним прикладом для аналізу у контексті історії Азербайджану і водночас у ширшому порівняльному полі державотворчих процесів у пострадянських країнах, зокрема в Україні. У XXI столітті, коли багато держав стикаються з викликами політичної фрагментації, зовнішнього втручання, кризи ідентичності та проблем становлення ефективних інститутів, модель лідерства, втілена Гейдаром Алієвим, заслуговує на окрему увагу. Йдеться як про індивідуальні риси лідера, так і про системний підхід до побудови держави в умовах постколоніального хаосу, що перегукується з українським досвідом. Насамперед, Алієву вдалося у надзвичайно складних умовах внутрішньої дестабілізації, війни, економічної руїни та фактичного безвладдя, зберегти Азербайджан як цілісну, незалежну і функціонуючу державу. Він відновив вертикаль влади, поклав край політичному безладдю і створив фундамент для подальшого розвитку. Цей досвід надзвичайно близький українському, адже впродовж своєї новітньої історії Україна також неодноразово опинялась у ситуаціях, коли питання про збереження керованості та цілісності держави набувало екзистенційного значення. Важливою складовою лідерської моделі Алієва стало формування об'єднавчої національної ідеї. Його концепція «азербайджанства» не протиставляла частини суспільства, а навпаки — інтегрувала всі соціальні, етнічні та культурні компоненти в єдину державну ідентичність. Аналогічна проблема стоїть і перед українським суспільством, особливо у контексті війни та гібридних загроз, які часто спрямовані на роз'єднання нації. Досвід Азербайджану демонструє: національна єдність — не наслідок одноманітності, а результат політичної мудрості та відповідальної ідеології, що не виключає, а об'єднує. Окремо слід відзначити зовнішньополітичну стратегічність Гейдара Алієва. У складному регіональному середовищі він зумів вибудувати політику рівноваги: з одного боку — тісні зв’язки із Заходом, з іншого — конструктивний діалог із сусідами. Азербайджан не став об'єктом чужої гри, а діє як незалежний суб'єкт міжнародної політики. У цьому контексті українська зовнішня політика також має враховувати необхідність поєднання принциповості з гнучкістю, а стратегічного партнерства — з реалізмом. Усі ці риси — політична рішучість у критичний момент, створення національної ідеї, дипломатична гнучкість і інституційна модернізація — формують тип лідера-державника, близького до української гетьманської традиції. Саме такі постаті, як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа чи Кирило Розумовський, у свої часи приймали відповідальність за долю народу, керуючись не особистим інтересом, а розумінням історичної місії. Гейдар Алієв — один із таких лідерів модерної доби. Його досвід є практичним орієнтиром для тих, хто творить сучасну українську державу.

У день народження Гейдара Алієва, 10 травня, згадуємо видатного політика і державника світового масштабу, чий досвід заслуговує на порівняння з найвеличнішими творцями національних держав у світовій історії. Його лідерство — приклад для політичних еліт і свідчення того, що держава твориться розумом, честю та жертовністю.

Київський університет інтелектуальної власності та права Національного університету "Одеська юридична академія"

PhD з соціальних комунікацій,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка