Марш Перемоги пишуть сьогодні в окопах

Маємо боротися за власну спадщину, а не віддавати украдені ворогом імена, творче надбання видатних українців і території, які належать нашій Державі, – переконаний ректор Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського Максим Тимошенко.

Робочий день Максима Тимошенка, ректора Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, насичений і розписаний по хвилинах. Хоча, окрім запланованих завдань, завжди виникають нові невідкладні питання, які необхідно розв’язати тут і зараз. Під час нашого інтерв’ю Максим Олегович просить дозволу на дві перерви: провести ректорат і зустрітися з представниками Студентської ради Академії. Він – дуже демократичний і відкритий до спілкування ректор, кажуть про нього колеги. Студенти можуть звернутися до пана Максима з будь-яких питань, адже знають, що їхню думку буде почуто, а прохання – виконано. Він завжди на зв’язку й відповідає кожному, навіть на повідомлення в особистих месенджерах, номер мобільного телефону пана ректора є відкритим в інформаційному просторі соціальних мереж.

На чільному місці робочого кабінету Максима Олеговича – портрет Василя Сліпака, написаний художницею Наталією Лопуховою. «Василь був дуже талановитим. Мав унікальний голос, який зачаровував слухачів рідкісним тембром. Путівку в життя дав йому мій батько, – розповідає Максим Олегович. – Коли Василя тричі, з якихось дивних міркувань, не прийняли до Львівської консерваторії, батько застосував свій авторитет: дав інтерв’ю поважному виданню, наголосивши, що Василь Сліпак дуже обдарований, і якщо його не приймуть на навчання у Львові, то він бере його відразу ж до Києва. Вже наступного дня Василя зарахували до Львівської консерваторії. Потім батько дав йому можливість виступити на Київ Музік Фесті – потужному музичному заході, який проводила Київська консерваторія. Сьогодні Концертна зала оперної студії нашої Академії носить ім’я Героя України Василя Сліпака – талановитого митця, який загинув, захищаючи нашу Батьківщину…»

Пане Максиме, є такий вислів: дороги, які нас обирають. Він – про вибір життєвого шляху, який отримуємо в «заданій» системі координат: родина, сімейні традиції, династія. Ви продовжуєте справу, якій Ваш батько присвятив багато років свого життя. Як Ви прийняли цей вибір – очолити один із найповажніших музичних навчальних закладів?

Так, я продовжую справу життя свого батька і, більше того, втілюю його мрії в життя. Однією з мрій батька була реконструкція консерваторії. Ми мали багато обіцянок щодо підтримки в цьому плані від держави та зрештою отримали її лише до 30-ти річчя незалежності України, завдячуючи програмі Президента України «Велика реставрація», та від наших іноземних партнерів. Ремонтні роботи почали за часів епідемії ковіду, а продовжили вже за повномасштабної війни. Попереду багато задумів, і ми наполегливо їх втілюємо. Я тримаю на робочому столі фото «майбутнього», де на даху консерваторії ростуть дерева.

Хочу наголосити: я – не «золота молодь», яку привели на робоче місце за руку. Є ректори, які кажуть: хочу, щоби мій син працював тут після мене. У моєму випадку такого не було. Я мав добрі стосунки з учнями свого батька, ми дружили багато років. З-поміж них – багато видатних особистостей, яких мій батько свого часу відкрив і підтримав. Це і Євген Савчук – генеральний директор і художній керівник капели «Думка», і Юлія Пучко-Колесник, яка керує Камерним дівочим хором Київського державного музичного ліцею ім. М. Лисенка, і професорка Людмила Шумська, і багато інших неординарних особистостей, яких доля розкидала світом.

У 2018 році, після того, як батька не стало, до мене звернулася частина колективу та студентів нашої Академії – і запросили на роботу. Саме тоді я працював в апараті Верховної Ради. До речі, наш геніальний композитор Мирослав Скорик, зустрівши мого помічника, поцікавився: де зараз Максим? Почувши, що працюю у Верховній Раді, сказав: такого б менеджера нам у консерваторію! Оцінка пана Мирослава вселила в мене впевненість, що я впораюся з цим завданням. А другою важливою підставою була обіцянка, яку я дав батькові перед тим, як він пішов із життя. Батько був незадоволений роботою ректора, який керував після нього. Під час однієї із наших розмов сказав: «Синку, зміни ситуацію в консерваторії. Покладаюся на тебе.» Тому, коли мені запропонували цю посаду, вибору у мене фактично не було.

Звісно, люди мають самі зробити висновки про ефективність моєї роботи, але вважаю, що ті обіцянки, які давав на початку свого входження на посаду у 2018 році, я виконав за 10 місяців. А деякі перевиконав – показники з інвестицій, ремонтних робіт були перевершено в 5 і більше разів. І зараз на моєму робочому столі нова передвиборча програма, з якою балотувався на другий термін. Нею керуюсь. Це мій компас у роботі: я виконую все, що обіцяю. Мені не соромно дивитися людям в очі. І те, що нам вдалося за цей час зробити разом із командою, вважаю великою перемогою і гідним продовженням справи мого батька.

Батько, до речі, був дуже скромною людиною. Коли його кандидатуру подали на присвоєння звання Героя України, він відмовився. Сказав: «Синку, що ти думаєш про це? Хіба є таке явище, як герой Німеччини чи герой США?» Він вважав, що Герої – ті, хто захищає Батьківщину на війні.

 

Ви очолюєте музичний освітній заклад, що має понад 160-річну історію, є одним із найкращих у своїй царині не тільки в Україні, а й на європейському рівні. Які найбільші виклики стоять сьогодні перед ректором Музичної академії України?

Один із найбільших – проблема вступу. Бо коли під час оцінювання творчої людини – абітурієнта, беруть до уваги рівень знань із математики, це ганебна практика. Такого немає більше ніде в світі! Ситуація несправедлива, в ній – жодної логіки. Через це ми втратили багато талановитих абітурієнтів, які поїхали на навчання до Польщі, Франції, США. Така державна політика є неприпустимою. Як Голова Ради ректорів та директорів мистецьких закладів України постійно порушую ці питання. Ми й далі розв’язуватимемо цю проблему, і маємо надію, що новий міністр культури та стратегічних комунікацій України підтримає запропоновані зміни на краще. Вірю, що разом ми здолаємо всі труднощі.

А другий виклик – проблема музичної спадщини. Насамперед йдеться про зв’язок композитора Чайковського з українським мистецтвом, із нашою Академією.

Власне, запитання – чиє ім’я має носити поважний музичний освітній заклад України – останнім часом викликає різні хвилі дискусій та емоцій в українському суспільстві. Яким є Ваше ставлення до цього?

Ось перед нами книга «Чайковський: Україна на карті життя та творчості», в якій багато фактів про родовід Чайковського. Її автори – поважні професори, мистецтвознавці, до цього видання я написав вступ. Що хочу сказати?  

По-перше, Чайковський – композитор світу номер один. Кожні 5 хвилин його твори виконують у різних країнах світу. Це підтверджують сайт ООН, сайт ЮНЕСКО, Книга рекордів Гіннеса. У книзі йдеться і про зв’язок композиторів Чайковського та Лисенка. Для мене особисто, як професора культурології, це цікава історія. В Україні є 4 музеї Чайковського. Один із них – у Кам’янці на Черкащині. Чайковський приїздив туди до рідної сестри впродовж 30 років. Два його діди були козаками. Це козацький рід Чайок. У нас украли не тільки Чайковського, а багатьох видатних особистостей. Це і Бортнянський, і Березовський. Украли того ж Гоголя, Рєпіна... А все це спадщина, яка належить українському народу. Музику Чайковського побудовано на українському народному мелосі. Працюючи над вступом до книги, я ознайомився з архівними документами і пропоную людям, які говорять про нього як імперського композитора, зробити те саме. Це допоможе зрозуміти, яку частину в його серці займала Україна. Чайковський надихався Україною, тут черпав сили. І я вважаю, що нашу спадщину потрібно обстоювати, а не віддавати ворогу. Чайковський дотичний до створення нашої академії – і це теж історичний факт. Він приїздив до Києва у 1890 році, давав концерти на честь нашого закладу – тоді це було музичне училище. І ми знайшли в архівах підтвердження, що завдяки зібраним коштам на тих благодійних концертах вдалося придбати роялі, які передали нашому закладу. Чайковський заснував стипендії для студентів. Ми не можемо все це «викинути» з нашої історії. На Черкащині Чайковський створив перший аматорський театр. Те, що у нас це вкрадено, те, що вдаються до маніпуляцій, а деякі люди піддаються пропаганді – засмучує. Розумію, що в суспільстві виникають дискусії, тож намагаюся чути всі сторони, поєднувати та зважувати різні думки. Але вважаю: ми не можемо віддавати ворогу важливі для нас речі. Інакше втратимо головні сенси. Маємо боротися за своє, обстоювати власну спадщину, не можемо дозволити собі втратити такі видатні імена.

Як ректор, я враховую думку колективу, який надав мені довіру, обравши вдруге на цю посаду. На зібранні трудового колективу під час затвердження чинного статуту Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського колеги одноголосно вирішили, що наша Академія має носити ім’я Петра Чайковського.

Сьогодні існує таке поняття як культурний фронт. Це і твори, які народжуються на війні, і люди мистецтва, які стали на захист України зі зброєю в руках. Знаю, що з-поміж студентів і викладачів Академії є багато тих, хто боронить рідний край на фронті…

Так. І на жаль, є ті, хто поклав життя, захищаючи нашу свободу. На вході до Академії ви бачите Стелу пам’яті. Це – данина пам’яті про наших студентів і викладачів, наших Героїв: випускників кафедри дерев’яних духових інструментів Сергія Онищука, Костянтина Старовицького та В’ячеслава Родіонова; доцента кафедри старовинної музики Івана Кузмінського, випускника кафедри мідних духових інструментів Вадима Прокопчука, випускника кафедри оперно-симфонічного диригування Ігоря Воронка. Я знав їх особисто, всі вони пішли добровольцями на фронт і віддали за Україну найдорожче...

На концерт до 160-річчя Академії ми запросили Ольгу Рукавішнікову – вона приїхала з фронту та диригувала оркестром. Ольга – наша Героїня. Закінчила нашу Академію, і я дуже просив її, аби залишилася тут і викладала, бо талановиті, віддані справі професіонали нам дуже потрібні. Але Ольга зробила свій вибір і пішла добровольцем на фронт у перші дні повномасштабної війни. Втратила в боях око, має багато поранень. Ольга – велика патріотка, дуже любить Академію. Коли вона диригувала оркестром під час ювілейного концерту, на очах у глядачів стояли сльози. Вона – потужний приклад для нашого колективу, ми підтримуємо її, любимо і маємо велику надію, що Ольга повернеться до нас і керуватиме оркестром Перемоги.

А марш Перемоги мають писати композитори, які наразі в окопах. І я знаю, що цей твір пишеться вже сьогодні.

Разом із культурним фронтом важливою ланкою є культурна дипломатія. Знаю, що в житті Академії вона відіграє значну роль.

Це насправді так. Ми налаштовані на створення проєктів, завдяки яким не тільки Україна, а й наші європейські та світові партнери чутимуть наш голос. І робимо це у співпраці з відомими мистецькими закладами, митцями, режисерами, акторами та поетами. Два з них реалізували у співпраці з відомим українським актором і режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим. Це українська прем’єра польської вистави «Дзяди» за твором Адама Міцкевича у межах міжнародного форуму Via Carpatia 2024: наша Академія змогла надати і людські, і технічні, і мистецькі можливості для того, щоб це відбулося. А також проєкт «Бути почутим» – дуже актуальна історія, яку вдалося втілити із застосуванням новітніх технічних засобів (відеоряд, цікаві світлові рішення). Тут по-іншому звучали і пісні, і музичні інструменти. У фортепіано, наприклад, були задіяні не тільки клавіші, а й струни.

Зрозуміло, що класичне мистецтво – це фундамент, запорука нашого успіху. Але ми повинні бути різноплановими, дати можливість нашій молоді спробувати різні жанри. У нашій Академії є чудові гурти, які грають на косах, створюють шоу на барабанах, а академічні бандури у нас також звучать по-сучасному.

Кожен другий наш студент і майже кожен викладач – лауреати міжнародних конкурсів. Ми налагоджуємо академічну мобільність на міжнародному рівні, намагаємось організувати навчальний процес таким чином, аби зі стін Академії виходили не тільки композитори, а й режисери, продюсери. Вивчаємо і застосовуємо досвід США, Канади, Європи, які мають у цьому плані вагомі здобутки. Тісно співпрацюємо в культурному просторі з посольствами Словаччини, Польщі, Молдови, Італії, Аргентини.

Свого часу я брав участь в організації Днів України за кордоном. У 2005 український дитячий хор «Щедрик» здобув три золоті медалі на духовному фестивалі «Сакра Рома» під патронатом Папи Римського. Нам тоді вдалося домовитися про аудієнцію з Папою, під час якої Бенедикт XVI говорив до дітей українською. Італійські газети вийшли тоді із заголовками: «Ми відкрили для себе Україну».

 

Пане Максиме, Ви зауважили, що майбутній марш Перемоги пишеться в окопах. Як цей твір звучатиме, на Вашу думку?

Це має бути музика дійсно нашого народу – урочиста, світла. І буде в ній також багато горя, бо маємо скільки непоправних втрат… Наш народ заслужив на Перемогу. Я особисто вірю, знаю, що Україна переможе!

Юлія Косинська

Світлини надані НМА України ім. П. І. Чайковського.

 

Вставка

Максим Тимошенко. Український науковець-культуролог і мистецтвознавець, громадський діяч, хоровий диригент. Доктор філософії, професор, президент екологічної організації «Зелений Хрест» (Green Cross) в Україні, член ради директорів «Зеленого Хреста». Заслужений діяч мистецтв України. Науковий лідер України 2024. Почесний громадянин міста Києва, Посол миру.

Член-кореспондент Національної академії мистецтв України, член атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України у 2021 – 2023 роках. Голова Ради ректорів та директорів мистецьких закладів України.

Хобі – великий теніс, читання художньої та наукової літератури. Любить мандрувати. Останнім часом відкрив для себе багато цікавих куточків України. 

З-поміж улюблених музичних композицій – «Мелодія» Мирослава Скорика, твори Петра Чайковського, Людвіга ван Бетховена, Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського. Одним із найкращих фільмів на музичну тематику вважає картину «Переписуючи Бетховена» режисерки Агнєшки Голанд. З-поміж улюблених книг, яку радить почитати, – мемуари Сержа Лифаря, видатного киянина, який 30 років керував Гранд опера в Парижі.