Народна артистка України Людмила Ларікова: Гармонія життя відкриє вимір, який не потребує ретуші

Про цінність бути справжньою і залишатися собою, про культурну дипломатію на зламі епох і міць духу молодого покоління розмовляємо з народною артисткою України Людмилою Ларіковою.

 

• Пані Людмило, що є джерелом Вашого таланту? 

Якщо довіряти розумним книжкам то «талан» означає «доля, життєвий шлях, успіх, удача, щастя», а «талант» у моєму випадку - це поталанило служити народу України, як робило багато поколінь до нас і будуть робити після нас. В нашій країні співають, чи малюють, чи вишивають, чи плетуть, чи щось вирощують. Одним словом, гармонізують простір безліччю талантів , які віддаються в дар майбутньому країни, і в цьому розумінні я така ж як усі. Мама говорила, а їй -її мама: «Що людям - те й нам». Я бачила багато геніальних (без перебільшення) і водночас простих, не пихатих людей у різних країнах світу, і спілкування з ними є мій кисень і звірка компасу життя. От вам і джерело.

Поталанило мені і в тому, що народилася в сім’ї добрих, чуйних людей. Класичну музику у виконанні батьків чула завжди. Мама мала ліричне сопрано м’якого ніжного тембру, тато мав баритон, малював картини, грав на скрипці. Для них це був засіб спілкування зі світом, оточенням, життям. Мої ж дідусі і бабусі також співали, правда, у церкві, на свята.

 

• Тобто, можна сказати, що музичну освіту Ви почали отримувати ще до народження. А чому саме бандура, а не, скажемо, скрипка?

Я і хотіла скрипку. Змалку я виступала на сцені у концертах самодіяльності у Дніпродзержинську (зараз – Кам’янське), де тоді ми мешкали. І педагоги-музиканти просили мою маму віддати мене у музичну школу, до класу скрипки. Але через різні причини потрапила я до музичної школи тільки у 12 років. Сказала, що хочу співати, от мене і записали до класу бандури. Я взагалі тоді вперше побачила цей інструмент.

• Бандура – це народний інструмент. Також Ви чудово володієте академічним вокалом. Я отримала велике задоволення від Вашого диску з музикою бароко. Як у Вашій творчості з’явилось таке поєднання?

Кажуть, що саме батько дає вектор розвитку дитині. Десь у років 12-13 років тато відвіз мене в Київ. В оперному театрі давали балет «Жизель» і «Запорожець за Дунаєм». А потім ми поїхали на Тарасову гору, де тато подарував мені «Кобзаря». Я ночами не спала, поки його повністю не прочитала. Після цього була наша подорож до тодішнього Ленінграду: Петергоф, Зимовий палац, Ермітаж. Я, підліток, була вражена трьома картинами – «Ніч на Дніпрі» А. Куїнджі, «Демон сидячий» М. Врубеля і «Христос у Гетсиманському саду» В.Перова. «Запорожець за Дунаєм”, «Жизель», Тарасова гора і духовна глибина людей, які розуміють життя не поверхово, а всебічно, і вшир, і вглиб, і вгору, і в майбутнє. Мабуть, саме тоді у мене поєднались ці два вектори мого розвитку. А загалом я співачка, як вміє іще і грати на загадковому за впливом на внутрішній світ людей інструменті. Бандура - дивовижний інструмент! Кожна окрема бандура має свій характер. Вона, до прикладу, може образитися і не тримати стрій або видавати під пальцями байдужий звук. Якщо зовсім їй погано - може тріснути, адже зроблена з живого дерева - Червоної верби, це рідкісне дерево. От і характер волелюбний має...як ми всі...

 

• Значна частина Вашого творчого шляху пов’язана з відомим тріо бандуристок «Вербена». Як воно з’явилось?

Це абсолютно магічні речі. Перше тріо бандуристок взагалі, як жанр, створив Володимир Кабачок. Думаю, проблема збереження бандури, її виживання в радянські часи народила ідею створення першого в світі тріо саме бандуристок. Чоловіки-то співали, бандуристи були здавна. І першим сопрано першого тріо бандуристок у світі була Валентина Петрівна Третьякова. От мені і був переданий її сценічний досвід: зовнішній вигляд, аранжування, поводження на сцені – усьому цьому мене навчила Валентина Петрівна.

А створив наше тріо Сергій Баштан, який підняв на своє крило інструментальну музику. Є записи, де він виконує варіації Глінки на тему Моцарта. Тобто він грав на бандурі, але звук у нього був такий, наче він грав на скрипці.

Знаєте, у дніпропетровському музичному училищі я захоплено займалася академічним вокалом у класі Марії Сергіївни Огнєвої і, навіть потрапивши до консерваторії, надавала перевагу заняттям з вокалу у класі народної артистки України Зої Петрівни Христич.

Та у Сергія Васильовича Баштана була мрія: створити таке тріо, яке він відчував у собі. От він пробував, складав різні голоси, темпераменти, іще там щось складав. Не знаю... Я потрапила останньою до його творчої лабораторії. Завдання було таким: самостійно підготувати пісню Олександра Білаша «Як надійшла любов» і так, щоб потекла сльоза у Сергія Васильовича. Уявляєте завдання? Усе вирішилося магічним способом. Наче само собою.

Це тепер я знаю, чому він таки розплакався. 21 січня день народження мого тата і Сергія Васильовича. Енергетично вони були дуже схожі. А як я батькові не заспіваю? І от співаємо ми вже третій куплет: «Як знайшла любов справжню, хлюпнула крапельку тепла, моя душа, немов черешня, понад снігами розцвіла». І бачу - Баштан плаче. І все.

Коли ми робили сольний концерт в малій залі консерваторії, з рояля квіти падали. Було стільки людей, на люстрах хіба що не висіли. Бо всі знали, що то Баштан. Його ім’я було великою цінністю. Коли ми відіграли концерт, Анатолій Тимофійович Авдієвський зразу ж запропонував забрати нас до себе в хор ім. Верьовки. Було зрозуміло, що Баштанове тріо - справжнє відкриття.

• А чому назвалися «Вербеною»? 

Був такий геніальний режисер Борис Шарварко, от він нам і сказав: «Тріо багато, треба яке ім'я». І кожна з нас мала після літньої відпустки привести десять назв. А потім ми обирали. А я не тільки назву, а й легенду привезла. Вербена - це цілюща рослина, росте тільки в гарної господині на подвір'ї. І ми назвалися «Вербеною», щоб нести цілющі вібрації нашого народу, наших почуттів. А коли наша земля відчиститься від чорнобильської навали, тоді ми придумаємо собі іншу назву. Не знали ми тоді, що страшніша навала чекає на Україну…

 

• Тобто ви почали презентувати українську культуру, українську пісню і бандуру на світовій арені? Це ж були українські твори? 

Ми співали все. Треба поїхати в Біробіджан – готуємо єврейську пісню. Треба поїхати в Прагу - чеську. Та що завгодно: кубинську, американську. Ми виступали в багатьох країнах: Лаос, Нікарагуа, Куба, Чехословаччина, Польща, Йорданія, Югославія.

Було тоді таке Товариство дружби з закордонними країнами. Дуже серйозна організація, з нами працювали розвідники. Ми були не просто молоді, красиві, талановиті і гарно співати. Як нам казали, ми мали бути мужніми. В США був з нами такий випадок, коли якийсь чоловік вистрелив в нашу делегацію. Оскільки я йшла останньою, то вийшло майже в мене, але трохи промахнувся і вцілив в машину. Навіть не пам’ятаю, чого саме він добивався. Нас була велика делегація, яку, як завжди, супроводжував співробітник КДБ. Він на звук пострілу вискочив з готелю, а я як собі йшла з бандуркою, так і йду. Аби якось пояснити оточуючим звук пострілу та волаючу сирену автомобіля, він, дивлячись мені в очі, каже: «Це просто сигналізація спрацювала». «Так, сигналізація», - погодилась я і пішла далі. 

А потім в Сан-Франциско був землетрус, коли ми там перебували. Я знаю, що в Сан-Франциско метро немає, але чую - гуде земля. Коротше, там від 7 до 9 балів був землетрус, коли Golden Brich зруйнувався. І так само наш куратор просто спостерігав за поведінкою членів делегації. Багато хто кинувся до виходу з готелю, давили один одного. А ми втрьох як сиділи за столом, там і сидимо. Тільки обличчя сірими зробилися. І він потім дав нам характеристику: «Талановиті і мужні жінки». Після того ми отримали карт-бланш на всі закордонні поїздки. Але в будь-якому випадку нас готували до поїздки у складі делегацій – ми знали історію, економіку країни, до якої їхали, могли підтримати бесіду на будь-яку тему, заспівати, продекламувати щось.

• З набуттям Україною незалежності місія культурної дипломатії тріо «Вербена» продовжувалась?

Так. Ми представляли вже незалежну Україну, беручи участь в офіційних візитах Леоніда Кравчука до Казахстану, Польщі, багато виступали у складі делегацій по Україні, мали закордонні гастролі. І в 1993 році вийшов Указ Президента України про присвоєння почесного звання «Заслужений артист України». Далі наша культурна місія продовжувалась вже з Леонідом Кучмою. Ми брали участь у державних заходах щодо «Днів України в Білорусі» в 1995р., виступали у складі офіційної делегації в штаті Айова (США). А 1999 року Указом Президента України нам було присвоєно почесне звання «Народний артист України». Завершила шлях культурної дипломатія «Вербена» вже за Віктора Ющенка черговими виступами у США. 

Пригадую один випадок, коли ми чергового разу приїхали до США. Перед виконанням «Пісні про рушник» наша перекладачка розповіла, що це не просто полотенце, а той магічний момент, коли мама з кожним стібочком викладає долю дитини. Вона вишиває на полотні шлях в життя, червоним і чорним. І весь зал на 1800 місць встав. Але фактично Україну як державу потрібно було презентувати «з нуля». Спочатку вони дізнались про річку Дніпро, потім – про Шевченка, тільки не Тараса, а Андрія. А ми виходили, співали, презентували кожний наш виступ. Наша Оля Калина вела концерти, вона захоплювалась Яворівським, цитувала його. Ліда Зайнчківська могла знайти спільну мову з будь-якою людиною, незважаючи на ранги і статуси. А я займалася тільки творчістю, писала аранжування. Ще власноруч зробила шість бандур: три білі, а три – калинові. До того усі бандури були стандартного чорного кольору. А вже коли Україна стала незалежною, хотілось щось нове привнести і в нашу творчість. От захотілось білу бандуру наче наречена. Я навіть маленькі віночки на гриф плела. Це були перші кольорові бандури. Потім ми підняли бандури на мобільні стійки, кругом них можна було ходити, класти бандуру. Ми ж першими зайшли в студію і записали фонограми. Звичайно, ми співали наживо, але з’явились великі концертні площадки, з якісним звуком через динаміки. І наших три бандурки було ледь чути. А звукознімачів ми тоді собі не могли дозволити через зависоку ціну. Тож завдяки фонограмам можна було додати ще партію бандур, голоси, записані нами ж, синтетичні звуки. Люди мали слухати якісну музику. 

Ще одним стереотипом, який нам довелось зруйнувати, став традиційний концертний костюм. Бандуристка – це сучасна українська пані, і віночок, чоботи та плахта не завжди є доречними та актуальними. Неймовірні сценічні костюми створив для нас Володя Фурик, надзвичайно талановитий львівський майстер. Він був справжнім майстром вільної України. Його український костюм зберігається в колекції Майкла Джексона. На жаль, помер він раптово, на злеті. У нас були шляпи, пера, валєтки, прозорі рукави наче нічний серпанок. Ми мали вигляд елегантних панянок. З’явились софіти, підсвітки рампи, відповідно потрібен був інший грим, інші акценти. Це потім я вже зрозуміла, що не так важливо в чому ти вийшов, як те, яким ти вийшов, що ти несеш слухачам.

 

• А репертуар з часом теж змінювався? 

А як же! Ми почали співати не тільки милих ліричних пісень, а й посунулись дещо в романсову площину. А потім я відчула, що стаю дорослішою. Мої почуття розквітають, робляться глибше. І з’явилась нагальна потреба стати біля рояля, виконувати класичну камерну музику. Це як порівняти картину, написану олійними фарбами, з аквареллю. З іншого боку, мені хотілось, аби нас слухала так само сучасна молодь. На жаль, в нашого тріо погляди на розвиток дещо розійшлись, хоча ми залишились добрими подругами. Тож я створила проєкт «Пава». 

• І почався новий етап Вашого творчого шляху? 

Так. Я теж думала, що новий етап буде складатися тільки з творчості, а от вийшло, що у мене була іще і місія повернення вокальної школи назад в Україну. Це я зрозуміла пізніше. Отже, я шукала викладача, який зміг би «витягнути» мій голос. І мені порадив хтось із наших співаків Валентину Володимирівну Рей-Кльонову, що на той час мешкала в Москві. А далі ще одна магічна історія мого життя. Олег Кльонов, чоловік Валентини Володимирівни, закінчував нашу консерваторію разом з Євгенією Мірошниченко. Валентина Володимирівна розповідала мені, що саме вона як концертмейстер, коли підробляла в самодіяльності, готувала Женю Мірошниченко до виступу, на якому її помітили і запросили на навчання в консерваторію. Такий штрих до портрету .

Тепер проясню, як концертмейстер, піаністка змогла отримати вокальну школу, яка є складним поєднанням надбань професійних співаків. Коли в Олега під час навчання почались проблеми з голосом, треба було терміново шукати допомоги. І усі зірки вказали на Олену Денисівну Петляш-Барілотті. Пані Олена була родом зі знаного «Женьшеньового куща Тобілевічів». Це ті люди, які піднімали українську культуру. Микола Саксаганський, Іван Карпенко-Карий – її дядьки. Вона записала 5 чи 6 дисків з Миколою Лисенком, де вона співала українських пісень, а він її власноруч акомпанував. Петляш-Барілотті три роки вчилася у Олени Муравйової та вважалася дуже знаменитим викладачем. І впродовж подальших трьох років вчилася в Римі, у Антоніо Котоні - знаменитого баритона, засновника однієї з відомих вокальних шкіл того часу.

А далі починається магічна арифметика. Коли Олена Петляш-Барілотті приїхала навчатись до А. Котоні, йому було за 80 років. Коли Валентина Рей разом з чоловіком прийшла до Петляш-Барілотті, тій теж було за 80 років. І коли я звалилась на голову Валентини Володимирівни, їй теж було за 80 років. Вона була дуже відомим педагогом, працювала з Юрієм Гуляєвим, зналася з Атлантовим, Мілашкіною, Ростроповичем, Вишневською, Сахаровим.

Боротьба зі мною за мене на уроках Валентини Володимирівни почалася з гідності. Про Петляш-Барілотті в підручниках написано, що вона вчила співаків саме гідності. Ось де виліз наш вишкіл мені боком!

Ми вміли бути були толерантними, комунікабельними, коректними. І оцю толерантність Валентина Володимирівна з мене здирала кривавим ножем: «У тебя ж мордяка не простая, що ж ты таким звуком поешь?!» І перше, що вона почала робити, здирати з мене оцю нашу українську м'якість. Але, я думаю, через те, що так сильно з народу нашого знущались, тож з’явилась у нас ця м’якість. Дуби погнулися, верба вижила. А бандура зроблена з плакучої верби. Та ще із червоної. А червоне – це кров. Знаєте, мої студентки-бандуристки кажуть, що бандура наче в силу вступає. Це ж дерево, воно живе. І відображає ті зміни на енергетичному рівні, що тільки зараз починаються.

• Фактично, цю школу вокалу, яка походить з України, саме Ви знову повернули до її історичної батьківщини. В чому її унікальність?

Є школа вокалу інтелектуальна, коли співак усвідомлено вибудовує звук, керує голосовими зв’язками тощо. А є, якщо можна так сказати, чуттєве сприйняття світоустрію. Тобто, це інший центр володіння собою. Інша точка зборки. Ми, українці, собі ціни не знаємо. І от через вокал, через почуття повертається гідність і вмикається коріння нашого роду. Ми залишаємось ззовні такими ж, але такий дух піднімається всередині, така сила!

Бо все, що ти напрацьовував протягом життя - як-то комунікабельність, толерантність, ввічливість, ба, навіть, вихованість, це тільки частина тебе. Ти живеш 15% своєї справжності. В людини свідоме займає тільки 15% нашого Я, а решта – це несвідоме.

• Тобто, фактично, це школа вокалу, яка розкриває несвідоме людини?

Так, повертає 100% заводських налаштувань я б сказала. В психології є такий термін «вагос» - це блукаючий нерв, або внутрішня нервова система. Вона для реакції людини на саму себе, а не для взаємодії з зовнішнім світом. Співак, це не фізичні дії і не робота м’язів. Є навчене, а є природнє, яке розвивається. Є правильне, є живе. Є - я веду вас за собою, я - учитель, ви - за мною, а є – супровід, бути поряд, а не попереду. І щоб відчути, що там всередині твого учня, треба любити.

 

• Як на Вашу думку, молоді виконавці, фактично наше майбутнє, чим відрізняються від нас? 

У них справедливість виникає через гідність. Вони в собі, коли співають, вибудовують енергетичні зв'язки з нашим справжнім минулим. І з майбутнім, з чоловічим і жіночим, з тим, що було і з тим, що буде. І тоді в них на тому місці, де на іконах у святих горить вогонь, починає оживати інший, так би мовити життєвий провідник. І вони відчувають правду, кожен свою. Тобто, це в кожному індивідуумі. Я не знаю, можливо, якісь інші професії так само це все відчувають. Але я пов'язана зі звуком, з їхнім станом. Мої учні виходять на сцену вже в цьому стані. Вони не залежать від того, глянув якийсь статусний викладач на них з презирством, чи позіхнув, чи заглянув до мобілки. Вони виходять на сцену і вже тримають цей потік. Це не просто.

Непросто і супроводжувати цей процес, не спішити, не гальмувати, не засівати сумнівів. Справжність… Вони дивляться тобі в вічі і перевіряють, чи ти сама справжня.

Коли почалася війна, я дала собі зарок, що не співатиму, поки війна не закінчиться. І два роки я не співала. Хибність наміру проявилася пізніше. Кожен повинен бути на своєму місці і в страшний час смертельного випробування не залишати свій пост.

Нам, нашому народу немає куди дітися. Зараз пафосно скажу, але я вважаю, що ми вибудовуємо рецепт майбутнього для всіх народів світу. Не через те, що ми кращі. Ми, наче той алмаз, формуємось під страшним тиском. І вже потім отримуємо огранку, стаємо діамантом…От тільки огранку цю треба отримувати на місці огранки власного таланту. Я готова була працювати санітаркою, та мій друг – хірург зателефонував і сказав стомленим голосом: «Не чуди! У нас є жінки, які цим зобов'язані займатися. А ти йди на сцену і співай, лікуй наші душі. Кожен потрібен країні не жертвою, а Божим Даром!».

 

• Що надихає Вас зараз в житті? 

Чуттєве світосприйняття. Якщо я його втрачаю через те, що не згідна з тим, що відбувається, я роблюся глуха, сліпа і німа. 

• А про що мріє народна артистка Людмила Ларікова? 

Дожити. Дожити до справжності. Ми ж недарма проходимо це все страшне. 

 

• Що для Вас справжність? 

Як відчуваю, так само думаю, і так само і дію.

 

• Що таке успіх? 

Коли ти встиг в той час, коли тобі дається божественна енергія бути на своєму місці виконання призначення. 

• Пані Людмило, усі бажають один одному якнайшвидшого одужання, якнайшвидшого здійснення мрій… Що Ви побажаєте читачам?

Не якнайшвидшого. Не можна швидше. Воно повинно текти так, як тече. Супроводжувати. Тільки потік повинен бути справжнім, живим. І кожен повинен бути на своєму місці. Можна слухати всіх, але робити треба те, на що дається енергія життя. Відчуваю, мислю, дію. Все в одному. Тоді буде толк. Якщо кожна людина... Або не кожна, мабуть. Кажуть, що є верхня частина народу, яка наперед відчуває, є воїни, є духовні наставники. Я впевнена, що коли між нами всіма буде правда, ніхто чужий не пролізе. Саме це називається монолітністю. Це і є діамант. Він багатогранний, не векторний, а об'ємний. А цілей може бути у людей як крапочок у сфері. Тому я бажаю читачам Часопису «Київ дипломатичний» світлості душі і розширення свідомості. 

Антоніна Ліннік, світлини з особистого архіву Л. Ларікової.

Дуби заклякли, бо горіло небо,

Вмирали мовчки горді і святі.

Та схаменувся хтось - невже так треба, 

Аби закінчився незламний дух, пропав у небутті?

Тоді, піднявши ніжну голову самотню, 

Плакуча, світла, лагідна верба

Прошепотіла: «Бачила давно безодню,

У жертву їй себе я віддала,

Але в кривавих грудях зберегла дитину,

Що струнами любові оживе.

Не дасть вона сховати в домовину старе-минуле

І теперішнє й нове.

Вона розкаже правду про майбутнє,

Про справедливість світлості душі,

Тоді гармонія життя відкриє вимір,

Який не потребує ретуші».

Автор - Людмила Ларікова