КУЛЬТУРА КРАЇНИ Є ВІЗИТІВКОЮ НАЦІЇ

Про відродження національної культури розмовляємо з головою правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника Олександром Бакуменком

- Пане Олександре, у Вашій постаті поєдналися дивовижні якості успішного "технаря" та успішного "гуманітарія", що стали у Вашому житті крилами, які  й нині тримають  Вас у творчому польоті… Будь ласка, кілька слів про себе.

Народився я 25 листопада 1953 року в місті Києві, у родині письменника.      Закінчив із золотою медаллю Київську середню школу №52. Отримав вищу освіту, закінчив Київський політехнічний інститут, факультет прикладної математики у 1977 році. У вересні 2021 року мій загальний виробничий стаж досяг золотого ювілею, тобто виповнилося 50 років моєї трудової діяльності. Пройшов шлях від рядового інженера-регулювальника електронного обладнання на Київському заводі "Арсенал" до технічного директора спеціалізованого підприємства Міністерства зв'язку, де відпрацював 27 років. Маю звання "Почесний зв'язківець України" (1998), маю авторські свідоцтва  на винаходи.

     Після виходу на пенсію за віком більше уваги став приділяти творчій праці на ниві літератури, журналістики й краєзнавства, оскільки з дитинства захоплювався літературою, навіть друкувався у засобах масової інформації  як юний кореспондент. Тому література  усе життя була  і є моїм другим фахом.

    У 2011 році на з'їзді письменників України був обраний відповідальним секретарем Національної спілки письменників України. Нині - член трьох творчих спілок -  письменників, журналістів, краєзнавців України. У 2016 році був обраний діючим академіком-секретарем відділення мистецтвознавства й літературознавства Міжнародної академії освіти і науки. З 2017 року став дійсним членом Академії критики мистецтва та естетичних наук України з фаху «літературознавство й літературна критика». У 2019 році був нагороджений Відзнакою  Національної  Академії наук України  "За професійні  здобутки".     

   Нині - автор майже п'ятдесяти книг поезій та прози (романів, повістей), кількасот літературно-мистецьких досліджень сучасної української культурної спадщини, кількох підручників з літературознавства й мистецтвознавства для вишів, численних публікацій у ЗМІ. У вересні 2017 року на Всеукраїнській конференції Всеукраїнської благодійної організації "Український фонд культури імені Бориса Олійника" був обраний Головою правління УФК, де працюю  нині.  Маю  літературно - мистецькі нагороди,  лауреат  Державної

літературно-мистецької премії України імені Богдана Хмельницького за кращий твір про війну (2018), лауреат понад п'ятнадцяти міжнародних літературно-мистецьких премій в Україні та за кордоном. З 2016 року очолюю Всеукраїнський громадський оргкомітет по відзначенню 300-річного ювілею Григорія Сковороди.  

   - Для Вас, як для  очільника  Фонду, важливе значення має робота на ниві відродження національної культури. Нині вона переживає кризовий період. Все менше людей читає, відвідує виставки, ходить до театру. Як на мене, не вистачає якоїсь “хорошої” культурної пропаганди. Що про це думаєте  Ви і яка "пропаганда" нам потрібна?

    Мене хвилює сьогодні відсутність справжнього інтересу до питань культури, до її значення та її призначення у суспільстві. Біда починається з дитинства. Становище багатьох сімейств нині кепське. Батьки завантажені проблемами  суспільного виживання, пошуком хліба насущного. Тому на домашнє виховання у більшості родин не вистачає часу. У нашому випадку головне виховання лягає на школу, яка намагається прищепити своїм вихованцям загальнолюдські правила: не можна красти, не можна брехати — але все це носить непереконливий, поверховий характер. Адже навчити можна тільки того, що дитина, підліток, юнак бачить власними очима. А якщо у житті своїх батьків вони нерідко бачать неправду, нещирість, злочини — важко навчити дітей бути щирими, правдивими, чесними. Тому мимоволі виникає головне, “вузлове” питання культури — її співвідношення із нинішньою мораллю.  Сьогодні у суспільстві суттєво не вистачає зримих ідеалів, людей культури, чиї вчинки й чия моральна позиція могла би послужити безумовним прикладом для нинішнього оточення. Але я не втрачаю надії на оновлення нашої культури. Вірю, що поширення національної ідеї може прискорити процес розвитку культури.

     Зрозуміло, що в умовах нинішньої ескалації війни на сході та півдні країни національний культурний пласт не має можливості для енергійного розвитку як з економічної, так і з духовної точки зору. Поширилася тенденція до аматорського мистецтва в усіх жанрах гуманітарної сфери, причому, в основному, нове у мистецько-культурному шарі пов'язане з емоціями та почуттями народу на Сході країни. Звичайно, можна знайти у широкому діапазоні народної творчості чимало гідних творів, що відтворюють душевний стан українців. Але для такої могутньої літератури, для такої унікальної культурної спадщини, якою у всесвітній історії володіє українська культура, таке становище вважаю неприпустимим. Українська культура вимагає до себе особливої уваги та достойної економічної підтримки. Адже для кожної країни культура — категорія не умовна й не абстрактна. Культура кожної країни є візитною карткою кожної нації, сукупністю матеріальних і духовних надбань, які відбивають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної  діяльності людей. Тож для "пропаганди" культури у нинішній кризовій ситуації можливості існують, але вони обмежені матеріальними рамками, що заважають широкому розвитку національного мистецтва й літератури на теренах України. Але навіть за таких умов вважаю доцільним пропаганду українських національних традицій та українського художнього слова в учбових закладах, в музеях, у бібліотеках, у різноманітних аудиторіях, не байдужих до патріотичного виховання молоді.

   На таку популяризацію української культури, національної літератури великих коштів не треба. Головне - відчувати себе українцем й ініціювати цікаві заходи для читацького загалу, захоплюючи якомога більше слухачів національною ідеєю. Відверто скажу, що отримую особисто велику насолоду, виступаючи перед учнями, студентами, військовими. Вважаю такі аудиторії найбільш вдячними й обізнаними у літературі, у мистецькому житті нашої країни.   

   Подивіться в яких непростих умовах сьогодні виживають Національні творчі спілки, обмежені матеріальною та правовою базою. Тому знайти й запропонувати якусь “хорошу” культурну "пропаганду" практично важко. Хоча нам давно пора взяти до опрацювання архівні документи. Широко відкрити двері й для тієї літератури, про яку так довго нашому народові нічого не розповідали. Створити сприятливі умови для розвитку сучасної літератури національно-художнього спрямування, для української культури високої духовності — головне завдання гуманітарної політики нашої держави.  Тоді й зростатиме культура слова, підніметься рівень вимог до того, що пишеться українськими письменниками. Сьогодні літературна творчість вимагає мужності, культура вимагає цілковитої самовіддачі, а літературний і культурний хліб дедалі стає важким і черствим.

  • В чому полягає національна ідея України? Відомо, що в 1989 році Український фонд культури ініціював створення громадських організацій для відродження культури різних етносів, які населяють Україну. Можна сказати, що саме УФК став одним із фундаторів національно-етнічного руху в Україні, що в 2019 році відзначив своє 30-річчя. Як Ви оцінюєте значення і ефективність діалогу та співпраці між етнічними спільнотами?

    Ми пишаємося сьогодні тим, що Український фонд культури на чолі з його фундатором Борисом Олійником стояв у витоків національно-етнічного руху в Україні часів "перебудови". Ми вважаємо, що від ефективності діалогу та співпраці між етнічними спільнотами залежить злагода і взаєморозуміння в українському суспільстві, відбувається взаємозбагачення національних культур у єдиному спектрі української гуманітарної політики, про яку нині так часто забувають можновладці. УФК завжди сприяв і сприяє відродженню культур усіх народів, які живуть і діють в Україні. Зокрема, за його безпосередньої участі понад 30 років тому були створені національно-культурні товариства єврейської, тюркомовних народів, ассірійської, вірменської, грецької, німецької, російської, болгарської та інших національних громад України. Ми подбали про їхню стартову діяльність. Спільно з національними товариствами влаштовували республіканські фестивалі фольклорної творчості "Хороводи дружби", відроджували традиції національних спільнот в Україні.

  • Олександре Даниловичу, хотілося б почути від Вас про історію та життєдіяльність Українського фонду культури імені Бориса Олійника останнім часом, у ці нелегкі часи всесвітньої пандемії.

    Всеукраїнська благодійна організація "Український фонд культури імені Бориса Олійника" (УФК) була створена у квітні 1987 року. Тоді УФК став новою, на той час найдемократичнішою благодійною громадською організацією, яка залучила широкі верстви населення України та українців за її межами до дійової участі у відродженні й розвитку національної культури, відкрила перспективи для творчої діяльності самобутніх особистостей і колективів. У витоків цієї організації, власне ініціаторами її створення були велетні Українського Духу: Олесь Гончар, Анатолій Авдієвський, Олександр Білаш, Петро Тронько, Борис Олійник, Дмитро Гнатюк, Олександр Лопухов, Володимир Бровченко. УФК має свій головний офіс у Києві, на вулиці Липській 16-А, який держава передала Фонду за умовами, що УФК у занедбаному будинку колишнього КДБ у 1987-89 рр. проведе науково-технічну реставрацію і відродить колишню садибу графа Уварова у Києві для культурно-мистецької діяльності творчої громади.

     Всі ці умови було виконано.  Вже за 2 роки  на вказані роботи Фонд  витратив понад чотири з половиною мільйонів доларів. І  вже 35-й рік працює на ниві вивчення, збереження і примноження національних, духовних цінностей, розвитку культури багатонаціональної України, залучення матеріальних та інтелектуальних ресурсів.  Сферами благодійної діяльності УФК є культура та мистецтво, охорона культурної спадщини; права й інтереси людини творчої праці; розвиток міжнародної співпраці України у сфері культури; надання безоплатних послуг в рамках реалізації благодійних програм. Основними програмами УФК стали довгострокові: "Пам'ять", "Народна пісня, народна творчість", "Молодь і культура", "Нові імена України", "Мистецтво одного села", "Топоніміка",  "Рідна мова", "Т.Г.Шевченко", "Повернення культурних та історичних цінностей в Україну", "Відродження культури народів, що мешкають в Україні".       

   З цією метою було започатковано створення при УФК багатьох національно-культурних товариств, що нині діють при Раді національних спільнот України.

     Для реалізації своїх завдань УФК залучає благодійні внески українських та зарубіжних громадян, організацій, підприємств усіх форм власності у вигляді переданої УФК грошової благодійної допомоги,  реліквій, пам'яток культури, науки і техніки, творів мистецтва. Бюджетних коштів УФК не отримує. Для реалізації статутної діяльності  були створені обласні та міські осередки Українського фонду культури імені Бориса Олійника, які, здійснюючи названі загальноукраїнські програми, виробили і свої, регіональні програми, вкрай потрібні для подальшого збагачення духовної скарбниці нашого народу, відродження призабутого вітчизняного минулого (подій, імен, народних обрядів, звичаїв, творінь людського генія).

    Задля реалізації кожної культурологічної програми проведено незліченну кількість творчих зустрічей, вечорів, концертів, вистав, наукових конференцій, виступів мистецьких ансамблів, фольклорних колективів та окремих виконавців, музикантів, співаків, поетів, організовано сотні виставок творів художників і майстрів народного мистецтва. А скільки до всіх цих акцій долучилося людей різних поколінь - важко навіть і уявити!

   Нині в Україні діють розмаїті громадські осередки, творчі спілки і гурти. Але далеко не всі відають про те, що до започаткування чи не кожного утворення мав причетність Український фонд культури. Ми були прямо дотичні до організації установчих зборів історико-освітнього товариства "Меморіал" та проектування пам'ятника жертвам репресій у Биківні. Український фонд культури першим ще 1989 року заявив про геноцид 1933 року проти українського народу, а 1990 року за багатотисячного велелюддя освятив хрест на Кургані скорботи в пам'ять жертв голодомору 1932-1933 років, де там же, на околиці Лубен, біля Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, у 1993 році було зведено поминальний дзвін. Нині щороку там проводиться День пам'яті та відправляється панахида по загиблим від голоду.

   Разом з Українським товариством охорони пам'яток історії і культури 1987 року перед керівництвом Республіки та Міністерством оборони СРСР було порушено питання про відродження Києво-Могилянської академії та вивільнення військовим відомством їй же колись належних   приміщень. Тож перший вищий навчальний заклад України відновлений нашим Фондом і нині діє у Києві на Подолі.

   У 1987 році Фонд культури визначив одну зі своїх головних програм "Рідна мова". Отже саме під нашим крилом було засновано Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом переросло у Всеукраїнську "Просвіту".

   Фонд культури здійснив основні організаційні заходи у відродженні вітчизняного краєзнавства та у створенні в березні 1990 року Спілки краєзнавців України (нині Національна) на чолі з академіком Петром Тимофійовичем Троньком, а в листопаді 1991 року організували першу Всеукраїнську конференцію з проблем відродження національної топоніміки - повернення історичних назв вулицям, майданам, містам і селам України. Матеріали передали до Верховної Ради України для врахування у законодавстві. Саме тоді ми повернули багатьом нашим національним святиням справжні історичні імена. Навіть наша вулиця, де міститься УФК,  стала Липською, а не Катерининською чи Рози Люксембург.

  УФК активно долучився до заснування Спілки кобзарів (нині Національна) та відкриття першої в історії України школи кобзарського мистецтва в селі Стрітівка на Київщині, що успішно діяла з 1989 року - нині Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва. З її стін вийшло у світ понад 250 співаків - бандуристів, які працюють вчителями музики, стали солістами уславлених мистецьких колективів України.

   Стосовно ж програми "Тарас Шевченко", сенс якої у долученні якнайширшої громади до вивчення та популяризації спадку поета і художника, збереженню пам'ятних місць, пов'язаних з його іменем, то вона для нас була і залишається пріоритетною.

   Довелося вести й затяжну боротьбу із захисту Чернечої гори, заповідної території в Каневі від промислової забудови, опікуватися упорядкуванням інших місць, де перебував Тарас Григорович. На жаль, знову заворушилися сили, які намагаються таки підкопатися під Святу гору. Великої шкоди завдано заповіднику новою, занадто модернізованою експозицією музею Т.Г.Шевченка біля його могили. В оновленому музеї не стало головного - Шевченківського духу, національної сутності музею, де вже не показані реліквії, пов'язані з перенесенням праху генія на рідну землю.

   Разом із Братством шанувальників Т.Г.Шевченка, започаткованого при Фонді культури, та іншими організаціями ми взяли на себе головні турботи із проведення у квітні-травні 1991 року походу-реквієму "Останній шлях Кобзаря" від Петербурга до Канева.

   Спільно з Товариством "Україна" УФК організував в обласних центрах гастролі капели бандуристів з Детройта (США). Зібрані ж кошти від виступів було переказано на відродження Києво-Могилянської академії.

  Упродовж кількох років за нашої участі створювався художньо-документальний багатосерійний кінофільм про життя і творчість нашого національного і світового генія. Відомий кінорежисер світлої пам'яті Станіслав Клименко благословив у світ значний, вкрай потрібний серіал, в якому простежується життєпис Шевченка. Автори фільму сповідували у роботі Шевченкове: "Моя біографія - це історія мого народу".

   Разом із Державним музеєм Т.Г.Шевченка в Києві УФК надав допомогу у створенні Кобзаревого музею в далекому казахському місті Аральську, де Шевченко перебував під час заслання.

   Долучився УФК до спорудження пам'ятників Тарасові Шевченку у Львові, Санкт-Петербурзі, Білій Церкві на Київщині, в селищі Нові Санжари на Полтавщині, Почаєві й Вишнівцях на Тернопільщині та інших містах і селищах України.

   З діяльністю Українського фонду культури пов'язана реанімація народної традиції - доброчинства, миром, громадою збирати статки  на справу відродження, збереження та примноження скарбниці національної культури. За 34 роки проведено значну кількість мистецьких добродійних акцій з цільовим призначенням зібраних коштів. Наприклад, у 1989 році заснували Музей Черняхівської культури на Київщині у селі Жуківці Обухівського району на матеріалах поселення черняхівської культури II-VII століть. У 2005 році доброчинцями УФК в селищі Трипілля на Київщині було створено "Музей Трипільської культури", експозиція якого за задумом творців висвітлює українську праісторію. У 2006 році упорядкували могилу видатного художника, одного з найталановитіших ілюстраторів "Кобзаря" Івана Їжакевича на Байковому цвинтарі у Києві. Встановили гранітну плиту з написом на раніше безіменному похованні Богдана Івановича та його дружини Варвари Миколаївни Ханенків на цвинтарі Видубецького монастиря. Коштом харківського відділення УФК у м. Харкові спорудили пам'ятник Григорію Сковороді. Відкрили пам'ятник Іванові Франку в селі Пустовіти на Київщині. За сприяння УФК спорудили пам'ятник Богдану Хмельницькому в м. Ніжині на Чернігівщині,  Іванові Семеновичу Козловському у Києві. Навіть погруддя Т.Г.Шевченка в центральній ніші Національної опери ім. Т.Г.Шевченка в м. Києві встановлене за сприянням УФК.

    Наприкінці 80-х - на початку 90-х для проведення благодійних акцій Українського фонду культури, зокрема й за програмою "Народна пісня, народна творчість" безкоштовно надавалися найпрестижніші зали і сцени Києва, тоді як  зараз з переходом сфери культури на ринкові рейки це стало майже неможливим через відсутність в організаторів таких заходів коштів, до того ж чималих, для оплати оренди концертних приміщень, дороговизну проїзду учасників мистецьких заходів до Києва та проживання у готелях міста.

   Тож за цих умов головні акції - мистецькі вечори, творчі зустрічі, експонування виставок, презентації книг – відбуваються тепер  переважно у двох залах Українського фонду культури. Тільки за 2019 рік в офісі УФК відбулося понад 150 знакових культурологічних заходів.

   Вперше після 30-х років ХХ століття експонувалися виставки творів представниці школи бойчукістів Оксани Павленко, Івана Гончара - "Україна і українці", цікава добірка "Геній України на поштовій листівці" (за матеріалами колекцій М.С. Забоченя "Шевченкіана")

   Виставковий зал УФК давно вже став престижним. Молоді і знані художники прагнуть явити свій доробок глядачеві, бо відчувають тут і фаховий  підхід організаторів, і суто людське тепло. Щорічно у залах УФК влаштовується близько 30 виставок тематичних, групових і персональних.

   З перших днів існування УФК причетний до повернення в Україну культурних та історичних національних цінностей, які з різних причин опинилися за межами України. Зокрема, були придбані рукописи Марка Вовчка з правками та автографами Івана Тургенєва, Пантелеймона Куліша, питальник, складений її рукою, передсмертна записка та інші матеріали. Були повернуті окремі художні твори Тараса Шевченка, Іллі Рєпіна, І. Труша, В.Касіяна, Д.Левицького, О. Архипенка, Я.Гніздовського, Й.Буковецького, О.Екстер, матеріали з творчого спадку письменників Богдана Лепкого, Уласа Самчука, диригента, композитора й музикознавця О.Кошиця, співака М.Менцинського, унікальну ікону Охтирської Божої Матері. Повернуто до України й малярський спадок Володимира Винниченка.

     У нашому активі, зокрема, відзначення  ювілеїв   багатьох видатних художників, композиторів, письменників: Василя Симоненка, Дмитра Луценка, Андрія Малишка, Михайла Стельмаха, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Павла Тичини, Олександра Білаша, Дмитра Білоуса, Юрія Ярмиша, Миколи Вінграновського, Миколи Сингаївського, Миколи Сома, Миколи Шудрі, Олекси Коломійця, Володимира Забаштанського, Михайла Ткача, Володимира Бровченка та інших наших незабутніх колег. Багатьом з цих видатних майстрів культури зусиллям центрального апарату Фонду та регіональних філій УФК були встановлені пам'ятники та меморіальні дошки. Приміром, зусиллям Лубенського відділення УФК було споруджено пам'ятник Василеві Симоненку в селі Біївці на Полтавщині,  Білоцерківського відділення УФК - пам'ятник Миколі Вінграновському, у Києві - десятки меморіальних дощок (наприклад, меморіальна дошка на Хрещатику, навпроти Київської мерії - Олексі Коломійцю).

    Ми пам'ятаємо і шануємо своїх соратників. Відкрили дошку видатному композиторові Олександру Білашу. В середині грудня 2016 року з нагоди роковин від дня смерті ми встановили меморіальну дошку одному з фундаторів Українського Фонду культури Дмитрові Григоровичу Янку - заслуженому діячеві мистецтв України, члену-кореспонденту Академії архітектури, творцю етнографічного музею просто неба у Пирогові. У 2012 році побудували пам'ятник Матері-Вдові у парку Перемоги в Києві, а також пам'ятник Гонті та Залізняку на Черкащині. У 2019-2020 роках були відкриті меморіальні дошки у Києві Борисові Олійнику, Михайлові Ткачу, Дмитрові Білоусу, у Харківській області на будинку Зооветеринарної академії, де працював письменник, відкрили меморіальну дошку Олександру Олесю, у Миколаєві -  директору місцевого драмтеатру Миколі Кравченку, а також меморіал учасникам АТО "Струни пам'яті", в Одесі - меморіальну дошку одному із засновників Української академії мистецтв Михайлові Жуку. На Вінниччині біля села Садківці Могилів-Подільського району відбулося відкриття Пам’ятника Пісні (мається на увазі пісня на слова М.Старицького "Ніч яка місячна…"), адже написав її письменник, проживаючи в с.Садківці під час збору матеріалу для історичного роману.   

    Проте варто згадати й про подвижницьку працю активістів УФК у створенні в багатьох регіональних організаціях УФК літературно-мистецьких й краєзнавчих музеїв. Наприклад, у Закарпатті, в Ужгороді, у липні 2019 року у філії обласного художнього музею імені Йосипа Бокшая був створений "Народний літературний музей Закарпаття". Трохи раніше у Тячівському районі, в селі Дубове був створений музей Івана Чендея, у селі Міжгір'я Міжгірського району було відкрито музей Петра Скунця, в Іршавському районі були створені музей Федора Потушняка та музей Юрія Нейгеша. На Вінниччині - у садибі письменника-еколога Михайла Вдовцова в с. Буша Ямпільського району – в історичній перлині Вінниччини було відкрито Культурно-туристичний комплекс «Гайдамацька долина», у Браїлові Жмеринського району було створено літературний музей Володимира Забаштанського. На Харківщині у Деркачах було створено літературно-мистецький краєзнавчий музей й відкриті пам'ятники та меморіальні дошки місцевим діячам культури.

    І такі заходи є нормою нашого існування у сфері відродження національної пам'яті українського народу. Фінансуються такі заходи виключно з доброчинних внесків активістів Фонду. Щороку УФК проводить чимало літературно-мистецьких фестивалів, конкурсів, етнографічних свят у різних куточках України, популяризуючи національні здобутки сучасного українського мистецтва. Навіть в умовах нинішнього карантину в режимі он-лайн Київська філія УФК 4-5 вересня 2021 року провела на базі бібліотеки імені Ярослава Мудрого вже V Міжнародний літературно-мистецький фестиваль "Причал на Поштовій", в якому взяли участь митці з 17 країн світу. Так само 5 вересня 2020 року з дотриманням всіх санітарних норм під час карантину Миколаївська філія УФК провела XIV Всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль "Пісні Старого Яхтклубу". Широкою популярністю в Україні та за її межами користуються фестивалі Закарпатської філії УФК, а саме Міжнародний літературний фестиваль "Карпатська ватра" за участі сучасних письменників Галичини, Закарпаття, українських письменників Словаччини, Румунії, Угорщини, Польщі. Вже відбувся V такий фестиваль у Закарпатті. Наведу лише приклад Вінниччини, яка в 2019 році провела 11 фестивалів, присвячених різноманітним проблемам поширення сучасної культури і мистецтва. Це, зокрема, "Великоднє диво" (кінець квітня), під час фестивалю вінничани та гості міста розмальовували велетенські писанки, брали участь в різноманітних етнографічних заходах та мали нагоду взяти участь у різноманітних культурних заходах.   Мотофестиваль "Загул":  мотовиїзди, виступи артистів, конкурси, розваги, тематичні фотозони. Міжнародний фестиваль імені  Чайковського та фон Мекк (травень, колишній маєток родини фон Мекк у Браїлові, Жмеринський район) - масштабне свято класичної музики. Фестиваль пройшов під гаслом "Мистецтво заради миру". Міжнародний оперний фестиваль OPERAFEST (Тульчин, подвір'я маєтку Потоцького): унікальні програми "опери просто неба" за участі видатних та самодіяльних виконавців. Міжнародний літературний фестиваль "Острів Європа" (14-16 червня. Вінниця): дискусії, презентації книг, авторські зустрічі, перформанси. Фестиваль стильної музики "БарРокКо" (місто Бар, 20-21 липня). Назва фестивалю пояснюється так: "БарРокКо — це місто Бар, Рок і Компанія, зібрані в одному місці". Але ще одним трактуванням є поєднання рокового звучання з класичною музикою. Фольк-рок фестиваль "Млиноманія" (село Печера, Тульчинський район, початок серпня): село Печера та навколишні простори поєднали в собі унікальний ансамбль із чарівної природи та старовинних пам`яток. Зрештою, folk/rock фестиваль "Млиноманія" став не лише мистецькою подією, а стартовим майданчиком для розвитку зеленого туризму, втілення проєкту зі збереження екології, відродження села. Команда фестивалю вірить, що добра воля та щира спільна праця здатні змінити на краще життя в конкретно взятому місці конкретними діями. Міжнародний фестиваль VINNYTSIA JAZZFEST (місто Вінниця, 20-22 вересня): фестиваль джазової музики. І Обласний історико-культурний фестиваль  "Володієвецьке весілля" (15 липня с. Володіївці Барського району). Присвячений захід історичній події - 119-й річниці вінчання першого президента Української Народної Республіки  в екзилі Андрія Лівицького та письменниці-мемуаристки  Марії Ткаченко.  Їхнє весілля  відбулося 15 липня 1900 року в селі Володіївці в храмі Іоанна Богослова, якому більше двохсот років. Пройшла драматургічна версія живої реставрації цього історичного весілля за участі всього села та його гостей, а також  справжнє  вінчання молодої володіївецької пари.

    З ініціативи членів Правління УФК в офісі Фонду підготували для експозиції в Кабінеті-музею Бориса Олійника його особисті речі та рукописи; підготували проєкт Кабінету-музею національної культурної спадщини ХХ-ХХІ століття; зробили проєкт Кімнати музею-світлиці Григорія Сковороди у Києві до 300-літнього ювілею видатного українця за Програмою УФК "Сковорода - 300".

   Нині в офісі УФК постійно діє "Шаховий клуб УФК", що регулярно проводить місцеві та міжнародні шахові фестивалі; діє для молоді гурток з образотворчого мистецтва; працює театр-студія УФК "Кураж", який за останні роки став неодноразовим лауреатом та дипломантом всеукраїнських та київських конкурсів серед аматорських театрів.

   УФК  від початку своєї діяльності надавав особливого значення творчості талановитої молоді. З 1991 року діє програма Українського фонду культури "Нові імена України", мета якої - підтримка юних талантів, допомога їм у творчому становленні, удосконаленні фахової майстерності, себто сприяння подальшому навчанню. УФК сприяє підготовці концертів окремих виконавців і колективів, допомагає в організації гастролей, встановлює щорічні стипендії. Програма спрямована на встановлення і підтримку юних мистецьких талантів усіх видів і жанрів творчої та виконавської діяльності в галузі літератури, музики, вокалу, образотворчого мистецтва, народної творчості. Програма "Нові імена України" здобула серед громадськості поважного авторитету і має досить високий рейтинг. Адже це єдиний безкоштовний мистецький конкурс в Україні для учасників, для юних талантів. Щороку у творчих змаганнях беруть участь близько 150 виконавців віком від 6 до 20 років у різних номінаціях. За результатами огляду визначаються переможці, які удостоюються стипендій та дипломів УФК. За час дії Програми стипендії отримали понад 500 її учасників і понад 800 були нагороджені дипломами. Чимало з конкурсантів було рекомендовано на навчання до поважних вітчизняних та закордонних навчальних закладів, для участі у престижних Міжнародних конкурсах, де вони ставали переможцями та призерами. У 2019 році в XXIX фестивалі-конкурсі "Нові імена України" взяло участь у фінальній частині упродовж 3-х днів в офісі УФК в Києві понад 250 учасників з різних областей України. На черзі ХХХ ювілейний конкурс.

    Зрозуміло, що згадане - лише мала дещиця від сподіяного працівниками Українського фонду культури імені Бориса Олійника та добродійними подвижниками. Ми діємо в реальних обставинах нашої країни, а вони, на превеликий жаль, поки що вкрай несприятливі для повноцінного розвитку національної культури.

   Працівники нашої організації трудяться майже безоплатно, переважно на ентузіазмі, але з вірою у краще майбутнє роблять усе можливе для примноження духовних надбань народу. Та останнім часом навіть у подвижників опускаються руки і постає питання: чому нам заважають працювати, з усіх боків зневажаючи понад тридцятирічні творчі здобутки Українського фонду культури імені Бориса Олійника на ниві розвитку й популяризації національної культури. На відміну від багатьох сучасних гуманітарних інституцій України Український фонд культури імені Бориса Олійника, наголошую, не має бюджетного фінансування, проте намагається служити рідній державі, віддаючи свій досвід, свої інтелектуальні та духовні сили.

    Наступ на корінневу систему нації іде, як ніколи, знахабніло відкрито. Може, хтось думає, що злочинний хаос в Україні - це лише проява хапального рефлексу? Отямся, громадо! За цим проглядається підступний намір змінити історичний профіль України, аби нащадки втратили нить історичної пам'яті. В селах України, в національній провінції, в праоснові народної культури зникають школи та інші культурно-освітні заклади.

   Що ж, перебудемо й це, бо на ниві Українського фонду культури імені Бориса Олійника трудяться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного...

   -Яким  колом  питань  опікуєтеся  безпосередньо  Ви?

    До кола моїх службових питань на посаді голови Правління УФК входять питання: соціально-економічного захисту членів УФК, координації діяльності обласних організацій УФК, реалізації проєктів і  програм діяльності УФК, виконання рішень конференцій УФК та координації роботи структурних підрозділів апарату УФК. Але від казенних формулювань хочу зупинитися на деяких нюансах цієї непростої роботи. За моїми спостереженнями в системі громадського спілкування дуже важко правильно розставляти акценти, коли мова йде не про вимову слів, а про дотримання соціальної симетрії. Якщо більше натиснути на централізм, виповзає свавілля, якщо залишити зовсім без догляду демократизм, з'явиться  анархія. А треба дотримуватися гармонії у стосунках з творчими людьми, щоб усі члени Фонду допомагали керівництву дружно господарювати. Дуже важливим питанням в цій роботі є уміння відстоювати  свою точку зору. Вважаю це найважливішою якістю функціонера у громадській діяльності. Тільки за наявності такої якості можна бути певним, що людина не потрапить під дурний вплив, матиме свою позицію і буде жити за принципами людської совісті.

    Сьогодні особливо гостро відчувається дефіцит громадянської совісті. У нашому житті накопичилося чимало пороків, чимало недостойних вчинків, що тривалий час залишаються безкарними.  Тому Революція гідності стала результатом певного сплеску народної совісті, що прокинулася у суспільстві. Зрештою, чого ж ми боялися? У правди немає страху. Правда і страх — несумісні. Ми не можемо остерігатися справедливості й правди. Ми маємо боятися лише своїх порочних думок, думок не поважних до будь-якої людини, до своєї Вітчизни. У нас має бути присутнім єдиний страх — страх брехні. Тоді і в суспільстві, і в творчій громаді, і в стосунках між людьми пануватиме здорова моральна  атмосфера.

   Робота на посаді очільника Фонду забирає дуже багато часу. Але вважаю її  важливою й необхідною для творчої громади України. Тому прагну творчого й відповідального ставлення до цієї роботи не лише від себе, а й від усіх, з ким доводиться мені взаємодіяти.

  - Дякую за розлоге і цікаве інтервю!  Бажаю подальших успіхів у Вашій роботі!

                                                                                                                       Віктор Пасак, світлини  - з архіву УФК