КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ ГОЛОСУ: МАЕСТРО АНАТОЛІЙ СОЛОВ’ЯНЕНКО

Його голос — це не лише музика. Це сповідь, молитва і крик любові до Батьківщини. Він звучав так, що тисячі сердець у різних країнах раптом починали битися в унісон з Україною.

Цього дня дощик лагідно поливав землю, а повітря було пронизане особливою тишею — тією, що народжується перед звучанням музики. Саме ця тиша стала першим акордом надважливої події — 93-ї річниці від дня народження Анатолія Солов’яненка. У тихому й затишному Козині, де він жив і працював, знову зібралася велика родина на зустріч з пам’яттю, голосом, душею Маестро.

У теплій залі музею - солісти Національної опери України — народні артисти Анжеліна Швачка та Сергій Ковнір, студенти Національної музичної академії, журналісти, друзі та близькі родини Солов’яненків. Та головним центром події залишався Маестро — присутній у кожній світлині, у кожній афіші, у кожній історії, що оживала з вуст його дружини Світлани Дмитрівни. Його портрети дивилися на слухачів так уважно й лагідно, ніби сам співак прийшов послухати нове покоління.

Культурна дипломатія Солов’яненка — це не просто гастролі чи премії. Це — урок любові до слова, до мелодії, до рідної землі. Це — те, як артист може стати оберегом нації, навіть коли знаходиться далеко від дому. Його голос надихав, коли Україна мала потребу у голосі; надихав тих, хто вишукував у високому мистецтві сенс, і тих, хто просто хотів відчути себе частиною великої культурної родини. Його голос був немов пташка-соловей, що летів через кордони й мови, сідав на підвіконня чужих сердець і співав їм про нашу землю.

Анатолій Солов’яненко — ім’я, яке звучало у найпрестижніших оперних театрах Європи та Америки. Його арії в «Ла Скала» та «Метрополітен-опера» стали найкращою формою культурної дипломатії. Не через протоколи і заяви, а через музику, яка не потребує перекладу. Його голос був для багатьох втіленням української пісенної душі, але також — мостом між народами. Культурна дипломатія у його виконанні — не просто слова: він ніс національну культуру туди, де про неї іноді нічого не знали, де її зустрічали з цікавістю, любов’ю або — здивуванням. Його інтерпретації українських класичних арій, народних творів, романсів — усе це стало символом, через який світ дізнавався про Україну. Як співаєш ти, як відчуваєш — і світ це відчуває. Його дипломатія — це була дипломатія серця. Він відкривав світові Україну не словами, а співом.

Маестро був тим, кого називають «людиною-символом». Він умів говорити зі світом мовою Беліні й Верді, але завжди вплітав у це українську інтонацію — ніжну, мелодійну, справжню. «Його спів — це коли Італія плаче від щастя, а Україна пишається до сліз», — так відгукувався один з його колег.

Особливий трепет викликав концерт молодих співаків. Вони виконували народні пісні, арії, романси, а акомпанементом служив старовинний інструмент — фортепіано, яке Анатолій Борисович купив ще студентом. Воно пережило тисячі акордів, тисячі дотиків, і сьогодні знову звучало — наче продовжувало розмову з минулим. Кожна нота була теплим листом від Маестро. Цей інструмент — свідок його злетів і щоденних праць. Клавіші, яких торкалися руки Маестро, тепер акомпанують молодим голосам. Фортепіано, що супроводжувало його все життя, сьогодні заговорило голосами нових поколінь. І справді здавалося, що крізь їхні виступи прозирає його тінь — лагідна, уважна, підтримуюча.

Дарія Погоріла, Олександр Пономаренко, Олександр Востряков, Єлизавета Бєлоус, Дарина Конопля, Олександр Чишій, Анастасія Довбіус, Антон Солодкий, Лоу Канцзюань… Ці імена звучали у залі музею, але відлунювали десь значно далі. У їхніх голосах було відчуття естафети поколінь. Наче сам Солов’яненко казав: «Співайте. Я з вами».

«Коли співає молодь, то здається, що Анатолій Борисович усміхається з небес. Він завжди вірив у майбутні покоління», — сказала Анжеліна Швачка після концерту.

Неможливо говорити про Солов’яненка, не згадуючи його дружину — Світлану Дмитрівну. Вона не просто зберегла архіви, афіші, фотографії, вона створила цілий музей, що став духовною домівкою української опери. В її словах — нескінченна любов і подяка: «Анатолій був надзвичайно вимогливим до себе і водночас дуже простим з людьми. Йому важливо було, щоб пісня доходила до серця, а не лише вражала технікою».

Вона показує кожен експонат так, ніби торкається найдорожчого. «Ця афіша — з його першого виступу в Київській опері, ось ця програма — з дебюту у «Ла Скала», — розповідає вона. І здається, що перед очима оживає Всесвіт Солов’яненка, хранителькою якого стала Світлана Дмитрівна. А її слова про Маестро звучать так, наче це не спогади, а листи любові, написані серцем.

Кожна пам’ять має продовження. І сьогодні дедалі гучніше звучить ідея започаткувати Міжнародний конкурс молодих оперних виконавців імені Анатолія Солов’яненка. Конкурс його імені може стати крилами для тих, хто мріє полетіти шляхом Маестро. «Це буде не лише мистецька подія, а й міст між поколіннями. Бо спів Солов’яненка вчив: Україна може звучати велично й ніжно одночасно. І завжди — гідно», — наголосив один із його учнів.

Серед білого дня, під похмурим небом, Козин перетворився на острів музики й пам’яті. Щороку тут відбувається зустріч із вічністю. Зустріч, яка нагадує нам: Анатолій Борисович був і залишається символом українського співу, людиною, яка перетворила пісню на світло.

Його голос — не минуле. Це сьогодення, яке ми чуємо в аудіозаписах, у пам’яті дружини, у серцях друзів, у співі молоді. І щоразу, коли ми збираємося разом, цей голос звучить — сильний, щирий, український. Бо голос, який колись підкорив світ, назавжди залишився нашим.

Великі особистості не зникають. Вони стають зорями, що світять нам крізь час. Недарма на честь Солов’яненка названо малу планету 6755, але ще важливіше — що він навіки вписаний у серце України.

Анатолій Солов’яненко став символом — не бронзовим, а живим. Символом того, що українська культура здатна підкорювати серця світу і водночас залишатися рідною для кожної людини тут, удома.

Антоніна Ліннік

Світлини Володимира Раєвського.