Маестро Герман Макаренко

 

 

 

Маестро Герман Макаренко

 

Про втілення дитячої мрії та сімейну династію, важливі проєкти, реалізовані навіть у найскладніші часи, й невпинну плідну працю на ниві культурної дипломатії говоримо з диригентом Національної опери України, головним диригентом та художнім керівником оркестру «Київ-Класік», народним артистом України, кандидатом філософських наук, доктором мистецтвознавства, професором, почесним громадянином міста Київ, Послом української культури, першим українським музикантом, якому присвоєно звання ЮНЕСКО «Артист в імʼя миру», автором та ініціатором міжнародних проєктів під егідою ООН і ЮНЕСКО Германом Макаренком.

 

Пане Германе, розкажіть трохи про себе й свою родину.

Я з театральної сімʼї: тато був солістом опери, а мама - солісткою балету. Коли я народився, мама написала татові: народився син, як назвемо? Той відповів телеграмою-блискавкою: «Вітаю! Назвемо тільки Герман». Чому? Бо партія Германа у «Піковій дамі» була його улюбленою. І ось так, фактично, через імʼя він накреслив мій життєвий шлях, за що я йому дуже вдячний.

Із театром і музикою в мене повʼязано все ще на підсвідомому, генному рівні. І я щасливий, що це так. Це світ, який я обожнюю. Я мріяв дерегувати з самого дитинства. Може, тому, що батьки саджали мене під час репетиції на стільчик біля диригента. Цього я не памʼятаю, але добре памʼятаю, як у 4 роки попросив батьків принести мені диригентську паличку. З нею я ставав до стіни й співав татові арії, які він вивчав: Каварадосі, Герцога, Альфреда, Германа… Батьки думали, це витівки, і жартома спершу сказали, що я братиму участь в гала-концерті, який наближався, а потім так само скасували це. Без малого 60 років пройшло, а я, розповідаючи зараз, й досі відчуваю, як було боляче. Це був мій перший життєвий удар, і він був повʼязаний з тим, що я мріяв стати диригентом.

Виступ на церемонії вручення звання «Артист в ім'я миру» в штаб-квартирі ЮНЕСКО

 

Як складався Ваш творчий шлях?  

Мене вчили й балету, й музиці – мама й тато давали мені уроки. Потім я вступив до десятирічки ім. Лисенка для обдарованих дітей при консерваторії, продовжив навчання на фортепіанному факультеті Київської державної консерваторії. Став лауреатом міжнародного та республіканського конкурсів молодих виконавців. На другому курсі колега сказав: ти ж хочеш займатися диригуванням, то ходімо на факультатив? Я слухав його й не вірив своїм вухам. Мені здавалося, що диригент – це небожитель, який спускається з небес. Перед початком концерту всі чують какофонію, коли оркестр налаштовується, а як тільки маестро стає за пульт, настає тиша. І потім, за змахом диригентської палички, звучить божественна музика… Вона відзвучала, й він знову полетів в небо. І, як виявилося, цьому можна навчитися.

Майдан Незалежності, 14-й день повномасштабного вторгнення

 

Спершу ми, будучи студентами фортепіанного факультету, ходили на факультатив. А потім прийшов викладати видатний диригент Степан Турчак, і було відкрито кафедру, яку він очолив. Продовжити навчання там можна було, вже маючи вищу музичну освіту. Але нам з колегою, як виняток, надали можливість водночас закінчувати фортепіанний факультет і навчатися на факультеті оперно-симфонічного диригування в класі Романа Кофмана. 1990 року я отримав другу вищу освіту – диригент музичного театру і симфонічного оркестру.

У 1987 році, ще коли я навчався диригуванню, Степан Турчак запросив мене до театру на посаду суфлера й асистента диригента. Так, завдяки моєму вчителю, я паралельно три роки навчався в консерваторії і працював у театрі. Коли я прийшов на першу репетицію, видатна режисерка Ірина Молостова представила мене колективу: «Юначе, Ви молодий і красивий, але ці дві якості швидко минають». Далі ми дуже плідно співпрацювали.

Концерт миру на Майдані Незалежності 9 березня 2022 року

 

Хочу розповісти про один особливий момент. Власне будівля театру тоді була на капітальному ремонті, ми працювали на інших майданчиках. І якось із двома колегами, які також навчалися диригуванню, ми вирішили піти подивитися, як відбувається реконструкція театру. Був лютий місяць, вогка холодна погода. Театр було огороджено парканом, але центральний вхід був відкритий. Ми зайшли та побачили, як в залі штукатурять балкон, а внизу кладуть стіни гардеробу. Чоловік клав цеглу. І я кажу: «А давайте й ми закладемо цеглу в основу свого театру?» Ми підійшли до будівельника, спитали, чи можна. Він дозволив. Кожен із нас взяв по цеглині, намазав цементом і поклав. Я навіть зараз можу показати це місце. Три цеглини. І три друга-диригенти. На сьогодні один із тієї трійці – головний диригент Національної опери України, лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, народний артист України Микола Дядюра. Другий – диригент Національної опери України, народний артист України Олексій Баклан. Третій – ваш покірний слуга. І я щасливий тим, що вже скоро 40 років, як в цьому храмі мистецтва я маю можливість створювати оперні та балетні вистави.

Проєкт «Українська музика - дітям»

 

Відтоді Вам вдалося реалізувати чимало творчих проєктів. Які для Вас є особливими і чому?

Я є не лише диригентом Національної опери України, а й художнім керівником оркестру «Київ-Класик». 2004 року мене запросили виступити у штаб-квартирі ЮНЕСКО й інших престижних залах Парижу з нагоди святкування 50-річчя членства України в організації. На жаль, камерний склад оркестру Національної опери не зміг поїхати, тож я запросив музикантів до реалізації цього амбітного проєкту. Саме тоді в самому центрі столиці Франції - соборі Ля Мадлен і народився оркестр «Київ-Класик». За понад 20 років співпраці з музикантами оркестру було реалізовано неймовірну кількість проєктів, всі я навіть не зможу перелічити. Я б їх розділив на проєкти до 2020 року й після. Тобто проєкти мирного часу і, скажімо так, складного й драматичного.  І хотів би почати з проєктів від 24 лютого 2022 року.

У цей трагічний для країни період мене найперше хвилювало питання, що я можу зробити як музикант. 9 березня, у день народження Тараса Шевченка, завдяки Офісу Президента вдалося зібрати музикантів, які залишилися у Києві та передмісті, й виступити на Майдані Незалежності з концертом миру. Було холодно, мінус 4, постійно вили сирени, на околицях Києва лунали вибухи, але попри все це ми грали твори українських композиторів, а ще гімн України і гімн Європи. Так ми хотіли підняти дух українського народу й розповісти усьому світові про початок повномасштабної агресії в Україні. І нам це вдалося. Це був захід без жодного глядача, окрім кореспондентів, які після закінчення концерту кинулися до нас із запитаннями. Понад 250 провідних світових ЗМІ написали про цю акцію миру: Washington Post, New York Times, BBC, CNN, Reuters, La Parisienne, Al Jazeera. А ще японські, китайські, індійські, бразильські медіа – власне, з усього світу.

Проєкт «Психологічне відновлення засобами музикотерапії» в лікарні «Охматдит»

 

Я думав, що можна ще зробити через музику – потужну й універсальну мову, яка здатна лікувати душі. І ми зробили музичний проєкт психологічного відновлення засобами музикотерапії дітей і військових – пацієнтів лікарні «Охматдит», центрального військового госпіталю та мешканців деокупованих територій: Ірпіня, Бородянки, Макарова, Бучі. Ми робили його разом із командами психологів. Арттерапія музикою – це не наше ноу-хау. Але арттерапія людей, які постраждали від бойових дій, – це вперше.

Нещодавно ми повернулися з Америки. Наші партнери запропонували зробити у місті Сіетл благодійний концерт, на який би приїхав камерний склад оркестру «Київ-Класик», а кошти від нього спрямувати на відкриття басейну в лікарні «Охматдит», щоби допомогти маленьким громадянам України. Спільними зусиллями це вдалося зробити, концерт пройшов у Сіетлі у червні 2024-го. І басейн для дітей «Охматдиту» відкрили.

Виступ в Софії Київській

 

Знаєте, я з 1982-го року за диригентським пультом, але треба ще пошукати в памʼяті, щоби так гаряче, палко приймали, як на тому концерті. Значну роль в цьому відіграла й участь наших юних солістів. Це мої діточки Елінка і Максим Макаренки. Коли партнери дізналися, що вони грають на скрипках, запропонували їм взяти участь в концерті, і ми, звісно, згодилися, адже вони не раз виступали як солісти з оркестром «Київ-Класик» як в Києві, так і за кордоном. Перед власне подією, за порадою піар-агентства, вирішили, що ще більш зворушливо для американської публіки було б, якби мої діти вели концерт англійською. Звісно, я погодився. І розповів дітям про це завдання буквально за кілька днів до вильоту. Врешті-решт сталося так, що ввечері концерт, а за 12 годин вони отримали текст. Ми сіли й розподіли: тут читає Максимка, тут Елінка, тут разом. І вони гідно провели цей концерт не лише як солісти, а й як ведучі. Дуже ними пишаюся! У 15 років таке робити – дуже круто.

На превеликий жаль, вже понад два з половиною роки Україна потерпає від невиправданої жорстокості з боку східного сусіда. Увесь світ вразила новина про навмисну ракетну атаку на лікарню «Охматдит» 8 липня 2024 року. За збігом обставин, в самому епіцентрі подій опинилися моя донька Еліна та дружина. Ми, оркестр «Київ-Класик», не могли залишатися осторонь цього, і за три дні на руїнах розбомбленого медичного корпусу виступили з «Реквіємом за загиблими», щоби привернути увагу світової спільноти до варварських дій рф, а також зібрати кошти на відновлення дитячої лікарні.

 Концерт в штаб-квартирі ЮНЕСКО

 

Давайте згадаємо й про Ваші проєкти ковідного періоду. Тоді все було на паузі, але, напевно, не у Вас?

Так, звісно. Коли почався ковід, я написав листа до керівництва ЮНЕСКО з пропозицією зробити спільний онлайн-проєкт «Мистецтво проти пандемії», до участі в якому запросив колег «Артистів в імʼя миру» з десяти країн – Кореї, Франції, Маврикію, Нігеру, Грузії, Туреччини тощо. Пізніше, коли я дізнався, що від ковіду вмирають лікарі, які намагаються допомогти людям, мені заболіло серце. Я на мить уявив, що приходжу на роботу й не знаю, чи повернуся додому, а як повернуся, чи не наражу на небезпеку близьких… І тоді сказав собі, що зобовʼязаний подякувати цим героїчним людям. Саме так народився проєкт «Музична подяка лікарям в імʼя життя» за підтримки ВООЗ і ЮНЕСКО. Вітальні слова й відеозвернення ми отримали від пані Одрі Азулє, генеральної директорки ЮНЕСКО, доктора Тедриса Гіберейсуса, генерального директора ВООЗ, Президента України Володимира Зеленського. Цей концерт розмістило на своєму сайті ЮНЕСКО і, чи не вперше за історію свого існування, ВООЗ. Хоча від початку вони не планували цього робити, оскільки напрям їхньої діяльності інший. Але це був настільки влучний і гарний проєкт, що керівництво змінило думку й вирішило показати його всьому світові.

Новорічний «Штраус-концерт»

 

І повернімося до Ваших проєктів мирного часу. 

У мирний час у нас було три базові проєкти. Перший – це «Концерт-премʼєр», в якому ми разом із посольствами різних країн виконували їхню музику та презентували українському суспільству не лише музичну, а й духовну, вокальну та танцювальну культуру цих країн. У цьому проєкті взяли участь посольства близько 20 країн світу: Австрії, Чехії, Молдови, Швеції, Норвегії, Німеччини, Франції, Азербайджану, Вірменії, Туреччини, Аргентини, Іраку тощо.

Концерт-прем’єр польської музики

 

У межах проєкту у 2005 році до мене звернулося представництво ООН в Україні, яке планувало святкувати 60 років заснування організації, щоб я запропонував ідею до свята. Я сказав, що найліпшою ідеєю була б «Музика всіх континентів», адже через музику, як універсальну мову людства, яку розуміє будь-хто, незалежно від політичних уподобань, економічного статусу, релігійних і вікових особливостей, можна передати емоції та почуття людей із різних куточків планети. Тоді, в 2005 році, ми представляли музику Північної та Південної Америки, Австралії, Африки, Азії, Європи. Антарктиду я думав передати через завивання вітру, але поки що відмовився від цього задуму. Організаторам дуже сподобався наш виступ, і, до речі, за версією ВВС це було найкраще святкування 60-річчя ООН.

Дитячий Віденський бал в Колонній залі Київської міської державної адміністрації

 

Аналогічний проєкт, тільки з музикою інших країн світу, ми зробили і на 65-річчя ООН. За 5 років була пропозиція знову повторити. Це був 2015 рік, і за попередні два роки в Україні відбулося багато знакових подій. Тоді я запропонував: давайте ми зараз покажемо не культуру різних регіонів світу, а культуру різних регіонів України як символ єдиної неподільної держави. Організатори згодилися. Тоді я пішов далі й запропонував, щоби головними учасниками цієї події були діти як символ миру й світлого майбутнього – не лише України, а й усього світу. Вони також згодилися. Ціле літо я їздив Україною й обирав дітей: солістів, ансамблі, колективи. А потім був концерт «Музика заради миру» («Music for Peace») до 70-річчя ООН.

Віденський бал в Колонній залі Київської міської державної адміністрації

 

За рік, 2016-го, прийшла звістка зі штаб-квартири ЮНЕСКО: мені було присвоєно високий титул «Артист в імʼя миру». За протоколом цієї головної міжнародної організації з питань освіти, науки та культури номінант має приїхати до Парижу, де генеральний директор ЮНЕСКО вручає цю нагороду. Тоді це була Ірина Бокова. Я надіслав листа на її імʼя, подякував за таку високу довіру й додав, що цю нагороду повністю поділяю зі своїм оркестром «Київ-Класик». Тож попросив дозволу приїхати на церемонію нагородження разом із камерним складом оркестру. Керівництво погодилось, і ми дали концерт в штаб-квартирі ЮНЕСКО, в якому знову звучала музика заради миру. До концерту ми зробили програмку: праворуч на жовтому тлі були висловлювання видатних філософів-мислителів людства про мир, а ліворуч, на червоному, кольорі крові, – висловлювання про війну. Минулоріч я був у штаб-квартирі ЮНЕСКО, до мене підходили працівники й казали: «Маестро, ми вас памʼятаємо. Ми памʼятаємо той ваш незабутній концерт». Це не лише приємно, а й важливо – Україна залишає свій слід на міжнародній культурній арені.

Музична подяка лікарям за підтримки ВОЗ та ЮНЕСКО 2021 рік

 

Другий проєкт – «Новорічний Штраус-концерт», започаткований у 2004 році після моїх гастролей різними країнами Європи. Це були різдвяні концерти, на яких слухачі насолоджувалися зимовими святами. Мені дуже хотілося, щоб і Київ, який є культурною столицею Європи та світу, мав ексклюзивний святковий проєкт. Так народився «Новорічний Штраус-концерт». Його особливість полягала в тому, що ми грали тільки музику родини Штрауса: Іоанна Штрауса-батька, Іоанна Штрауса-сина, Едуарда Штрауса, Йозефа Штрауса й Іоанна Штрауса-онука. І не лише грали, а й співали, танцювали. Відбулося вже 12 «Штраус-концертів». На жаль, це зупинилося через ковід і війну, але в нас вже готова програма на продовження – 13-й «Штраус-концерт», в якому вперше в Києві і вдруге чи втретє в світі ми виконуватимемо фінал із опери-буфа Іоанна Штрауса-сина «Королева Індиго».

І третій проєкт – «Освідчення в коханні». До 8 березня ми робили в Національній опері України концерт для жінок, і мовою оперного, балетного, музичного мистецтва освідчувалися дорогим жінкам у коханні.

Ще одна сторінка – це Віденські бали. У 2005 році колишній посол Австрії в Україні запросив мене бути художнім керівником балів у Києві. Ми провели два чи три. По закінченню каденції він повернувся до Відня. І проєкт на якийсь час було заморожено, але у 2016 році я вирішив повернути цю гарну традицію, адже Віденський бал включено до Списку нематеріальної культурної спадщини людства. І, написавши листи тодішньому меру Відня Міхаелю Хойплю і меру Києва Віталію Кличку, з нетерпінням чекав на відповіді. Обидва погодилися. І протягом 2017-2019 років ми проводили Віденські бали в колонній залі КМДА. Але хотілося додати щось ексклюзивне. Ми пішли далі – зробили дитячий Віденський бал, метою якого було виховання маленьких українців на кращих зразках світової культури. Причому запрошували на цей захід дітей з інвалідністю, які на візочках танцювали вальс поруч з іншими дебютантами. Це було дуже зворушливо… ЮНЕСКО на своєму сайті писало про наше ноу-хау, яке відбулося вперше в світі.

Я розповів про базові проєкти, хоча було й дуже багато інших. Наприклад, благодійний проєкт «Святий Миколай», який ми в партнерстві з інститутом Екоінтокс ім. Л. І. Медведя робили з 2000 року. Це теж знакова подія: на святого Миколая в Національній опері України ми грали різноманітну програму, багато української та світової музики. Зараз маємо програму продовження цього проєкту мінімум на 20 років. Чекаємо, коли закінчиться війна.

 

«Реквієм за загиблими» - виступ на руїнах лікарні «Охматдит» 12 липня 2024 року

 

Мабуть, зараз благодійних проектів стало ще більше? Про які ще б хотілося згадати?

5 липня 2024 року ми відкрили новий проєкт за підтримки Українського культурного фонду – «Симфонія українських казок» для дітей із інвалідністю. Це інклюзивне інтерактивне дійство, де ми даруємо маленьким слухачам український епос, чотири казки: «Коза-дереза», «Язиката Хвеська», «Чарівна Скрипка» і «Кирило Кожумʼяка». Під час дійства оркестр виконує українську музику – твори Гулака-Артемовського, Лисенка, Колодуба, Птушкіна та наш фольклор. Це не тільки інклюзія, а ще й естетичне, художнє, патріотичне виховання. Адже Кирило Кожум’яка – це казка про те, що добро завжди перемагає зло, і ми, українці, обовʼязково переможемо. Кілька виступів буде в «Охматдиті», також у міському центрі для дітей із інвалідністю й інших спеціалізованих дитячих закладах.

Загалом я вважаю благодійні проєкти своєю місією і намагаюся проводити їх задля того, щоби втілювати головні ідеї й принципи ЮНЕСКО – добро, взаєморозуміння, взаємоповага, гуманізм. І найголовнішу ідею ЮНЕСКО – ідею Миру. Саме через культуру, як записано в статуті ЮНЕСКО, ми можемо донести в голови чоловіків і жінок ідею миру, а також пізнавати одне одного й досягати порозуміння.

 

Зараз дуже важливою є культурна дипломатія, промоція України на світовому рівні за посередництва культури. І Ви це робите постійно, завжди, в межах своєї діяльності.

Це так. Я дуже пишаюся тим, що з 2004 року, коли народився оркестр «Київ-Класик», ми виступали у штаб-квартирі ЮНЕСКО 5 разів: у 2004, 2005, 2007, 2016 і в 2022 роках. Тобто культурною дипломатією займаємося від самого початку, як мінімум 20 років, й продовжуємо донині. Маючи гастролі по всьому світу, в тому числі й у таких більш віддалених країнах, як Єгипет, Кувейт, Китай, ми розповідаємо про Україну, нашу культуру і її стародавні витоки. Саме на виступах за кордоном відбувається взаємообмін, взаємопізнання та взаємопроникнення наших культур. Може, тому 2006 року мені було присуджено звання Посол української культури.

Хотів би окремо підкреслити важливість збереження нашої культурної спадщини. Ми дуже багато і всюди грали, граємо й гратимемо українську музику, як твори наших композиторів-засновників – Бортнянського, Березовського, Веделя, Лисенка, Гулака-Артемовського, так і наших сучасників – Скорика, Станковича, Щербакова, Родіна та інших. Зараз до української музики прикуто особливу увагу, і, до речі, був проєкт на грант уряду Німеччини й Гете-інституту «Українська музика дітям», в межах якого ми виконували нашу музику для маленьких громадян України.

Ми маємо пишатися нашою спадщиною, нашим надбанням. Це й памʼятки ЮНЕСКО: Софія Київська, Києво-Печерська лавра, петриківський розпис і багато іншого в різних сферах нашої культури. І, звичайно, музика. Достатньо згадати, чого вартий лише «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» Тобто йдеться про святкування нового року за часів язичництва, адже ластівочка взимку не прилітала, а прилітала у день весняного рівнодення, отже, мелодії понад 2 тисячі років. Деякі музикознавці вважають, що їй за 3-4 тисячі років. Їхні розрахунки такі: чим простіша мелодія, тим вона давніша. В «Щедрику» всього три ноти, це наче якийсь код. Може, саме тому він розлетівся усім світом. До речі, коли американці запускали в космос капсулу з інформацією про нас для контакту з інопланетною цивілізацією, «Щедрик» використали як музичний код людства. І ми постійно виконуємо його під час своїх концертних виступів, особливо за кордоном.

У листопаді 2022 року в Парижі в межах Генеральної конференції ЮНЕСКО ми відкрили світові творчість Гази ІІ Герай Хана. Це кримськотатарський композитор XVI століття, який сам писав музику й підтримував митців, при цьому був ханом Кримськотатарської держави. Пʼятсот років тому він створив свої музичні твори, які ми знайшли в приватних колекціях, оркестрували й своїм виконанням відкрили світові.

На цьому концерті були присутні представники штаб-квартири ЮНЕСКО, постійних представництв різних країн світу, французької громадськості та української діаспори. Всі були у захваті від почутого. Ми записали цю музику й виставили її в YouTube у  вільному доступі, щоб усі бажаючі могли відкрити для себе першоджерела української та кримськотатарської культури.

Зараз ми наполегливо працюємо над ще одним потужним проєктом деколонізації української культури й повернення світові імен наших співвітчизників, про що я сподіваюся розповісти в наступних інтервʼю.

 

Що у Вашій роботі найскладніше і що найприємніше?

Почну з найскладнішого – це організація проєкту. Коли в «Київ-Класик» починаєш якийсь проєкт, закрадається думка: «Нащо мені це потрібно, я ж диригент?» Але коли стаю за диригентський пульт і музика починає звучати, думаю:«Навіть якби це було втричі складніше, все одно воно того варте». Створення музики – це найприємніше, найбажаніше: коли ти можеш разом із колегами-музикантами все це обʼєднати й народити. Це неймовірно божественне відчуття, заради якого й проходиш увесь цей шлях.

 

Цікаво, що майже усі диригенти худорлявої статури, Ви також. Це повʼязано з тим, що ця робота дуже енерговитратна?

Саме так. Якось я бачив в американському журналі рейтинг професій минулого тисячоліття за емоційними, фізичними, інтелектуальними навантаженнями. Як не дивно, диригент був на першому місці за всіма показниками. За емоційним – зрозуміло, за інтелектуальним теж – треба постійно аналізувати інформацію, яка виходить від оркестру, коригувати її і миттєво ухвалювати рішення, наче компʼютер останнього покоління. За фізичним показником теж зрозуміло, адже вистояти 2,5-3 години – неабияке навантаження, до того ж ти маєш робити постійні рухи руками.

Мій тато, який був солістом опери, дуже любив фрак, і розповідав мені, маленькому хлопчику, що його треба вміти носити. Він казав: «Сцена вимагає, щоби ти за собою слідкував». Памʼятаю його настанови: «У фраку ти маєш сісти красиво, відкинувши фалди, так само вийти за пульт, а потім і на поклон».

Більше того, коли є зайві кілограми, гальмуються відчуття. Памʼятаєте, як у Гемінґвея: повне брюхо до навчання глухо. Я би сказав, і до творчості теж. Коли наївся, нічого не потрібно, а треба ж видобувати божественну іскру. Тож склалося так, я не можу їсти за 2,5-3 години до вистави, і такий самий час після. І аж потім зʼявляється справжній голод, незалежно від часу доби.

Переконаний, що диригування – це не лише професія, це покликання, особливий спосіб життя. Для мене це сама суть життя.

 

Що є Вашим джерелом натхнення? Ваші діти також продовжують сімейну музичну династію?

Думаю, це мрія кожної людини, щоб все продовжувалося далі. У нас з дружиною це другий шлюб, і від першого шлюбу у нас є діти. Та коли ми одружувалися, я сказав: «Щоб у нас була повноцінна родина, треба мати своїх діточок – двох як мінімум». Бог почув мої молитви й подарував нам сина й доньку: Елінку й Максимку.

Вперше вони були в театрі, коли їм було лише девʼять місяців від дня народження, вони ще й самі не ходили, але вже прийшли на маминих руках. Коли я готувався до вистави, у двері диригентської постукали, і до кімнати зазирнули дві маленькі голівки сина та доньки. Це було неймовірно!..

Далі діти почали займатися музикою, цього року закінчили школу мистецтв ім. Вериківського. Поступово я став залучати їх до концертів оркестру «Київ-Класик», де вони були солістами в різних проєктах. Також брав їх з собою на гастролі: незабутнім було 22 січня 2019 року, якраз на їхнє 10-річчя, коли вони грали в столиці Кувейту, місті Ель-Кувейт. Це було фантастично.

Звичайно, родина надихає. І діти, які поруч з тобою виходять на сцену і не тільки гарно грають, а ти їм акомпануєш з оркестром. А й англійською розповідають про українських композиторів або наступний твір, який виконуватимуть, тримаючи в одній руці скрипку, а в іншій – мікрофон. Це не просто надихає, це щось більше. Вони такі молодці! І успішно реалізувавши разом із ними один проєкт, хочеться продовжувати ще й ще.

 

Які маєте плани на майбутнє?

Планів дуже багато. Скажу чесно, говорити про те, що ще не здійснено, я не люблю. Бо все в руках Божих. Наш американський проєкт в Сіетлі реалізували в останню мить, було багато труднощів: і чоловіки призовного віку, і візи, і складна дорога. Але все вдалося! Я потім думав, чому так? Тому що наша ідея була справжня й гарна. Нашою місією була допомога дітям, які невинно постраждали під час війни. Це була дійсно місія, угодна Богові. Саме тому й вдалося.

Хочу запропонувати, щоб коли наші плани, а їх багато і в Україні, і за кордоном, реалізуються, ми би ще раз зустрілися та поговорили про це.

 

Яке Ваше життєве кредо і найбільша мрія?

Мені дуже подобається «Лист сину» Кіплінга, і моє кредо звідти: наповнювати змістом кожну мить годин і днів, що стрімко летять. А мрій у мене багато. Передусім, щоб мої діти любили щось так, як я люблю диригування, – тоді вони будуть щасливими, це я знаю точно. Щоб здійснилися ті творчі плани, в яких я хочу розповісти світові про Україну.

Щоб ми, українці, все-таки витримали те випробування, що є зараз, і найскоріше перемогли.

 

Вікторія Шапаренко, світлини з архіву Г. Макаренка.