Я не працюю за написаним сценарієм

 

 

Про цікаві повороти долі, відповідальність за майбутнє покоління, про поєднання двох протилежностей в одній особистості розмовляємо з начальником Київської дитячої залізниці Аміраном Абашидзе.

- Пане Аміране, Ви є начальником дитячої залізниці і водночас – займаєтесь творчою професією. Як це поєднується?

Неймовірно складно. Ти вдягаєш постійно дві маски. На залізниці все дуже серйозно, за інструкціями. І інше життя, де ти можеш посміхатися, танцювати, веселитися. Без селекторних нарад і всього іншого, що відбувається в апараті. Коли я запитую своїх учнів, чому вони прийшли на залізницю, то дуже рідко хто мені дає змістовну та чітку відповідь. 

- А собі Ви таку відповідь дали?

Ні. І я знаю чому. Тому що на залізниці не буває випадкових людей. Залізниця – це не просто робота. Це такий окремий відмін мистецтва. І дуже важка праця. Для звичайної людини це зі сфери фантастики. Ці люди живуть в потягах, вони постійно на колесах або на лінії, постійно в різних містах і навіть державах. Ви прокидаєтесь у власному ліжку, встаєте, йдете варити каву. А залізничник прокидається у вагоні і починає усвідомлювати, яка станція.

Залізничники – це люди окремого типу, і я впевнений, що ними народжуються.

- Чим особисто Вам подобається залізниця?

Ну, тягне мене до залізниці. Коли мені було 10 років, я потрапив на навчання на харківську дитячу залізницю. Зараз мені 27, і фактично 17 років я вже на залізничному транспорті.

- І весь час на дитячій?

Ні. Після дитячої залізниці в Харкові я пішов в училище залізничного транспорту і вивчився на провідника пасажирських вагонів. Провідником я не працював, але я був на практиці в училищі провідником. Потім я навчався в коледжі залізничного транспорту і водночас працював спочатку викладачем, а потому заступником директора з навчально-виховної роботи училища, яке колись закінчив.

- І водночас займались творчістю?

Так, я закінчив курси на Харківському телебаченні і працював телеведучим. До речі, тоді єдиний, хто говорив українською мовою, це був Абашидзе. Потім ми зробили програму «House of Music», в якій ми брали інтерв'ю у тогочасних зірок, наприклад у Світлани Лободи, Ігоря Корнелюка тощо. Через брак фінансування програму закрили. І ми разом з друзями зробити телевізійний дитячий хореографічний фестиваль «Взірець таланту», концерти якого проводились у кіноконцертному залі «Україна», найбільшому залі Харкова. На першому фестивалі у нас було три тисячі учасників. А головою журі був народний артист України, маестро Григорій Чапкіс, людина, якій я дуже завдячую, бо він мене навчив виживати в шоу-бізнесі. Постійно приїжджала і допомагала нам народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко. Уявіть, коли мені виповнилось 20 років, у мене на дні народження були народна артистка Ніна Матвієнко, Ніна Шестакова, Григорій Чапкіс.

Сталось так, що на телебаченні мене помітила одна харківська продюсерка і запропонувала вести програму концерту. Не на камеру, а наживо! Але я погодився, не знаю, навіщо я це зробив тоді, але цей момент повністю змінив моє життя. З того моменту я почав працювати на сцені.  У мене було 24-26 концертів на місяць: Харків, Полтава, Красноград, Чугуїв, Суми, Куп’янськ, увесь наш регіон.

- Ви вчитеся в коледжі, є заступником директора в училищі і ведете безліч концертів. Як у Вас на це все вистачало часу?

Коледж був у мене заочно, і мені дуже допомагали колеги. На жаль, на сьогоднішній день коледжу, який я закінчив, не існує, бо його повністю знищили росіяни.

Що стосується училища, з понеділка по п'ятницю я до трьох, до чотирьох годин працюю з усіма навчальними програмами, з вчителями, на педрадах, займаюся практикою учнів на залізниці тощо. А вже з вечора і до трьох, до чотирьох ранку я готуюсь до концертів. Ніколи в житті я по сценарію не працював.

Але потім так сталося, що мене запросили до Києва на посаду помічника директора Південно-Західної залізниці.

- А завдяки чому, як Ви вважаєте?

Мені здається, я єдиний залізничник, який, скажімо так, не просто прямо йде по рейкам, як паровоз, а бере цей паровоз, піднімає у повітря, додає йому крила, і паровоз цей ще й літає паралельно. В тому плані, що я із мером працюю, і концерти веду. І всі знали, що я залізничник. Я ніколи не сидів просто на роботі. От, наприклад, коли я почав працювати в училищі, то ми зробили грандіозний капітальний ремонт, замінили навчальні стенди, одягнули усіх учнів в єдину форму. І вперше запросили мера в училище.

- Тобто Ви вважаєте, що саме завдяки показаним результатам отримали запрошення стати помічником директора Південно-Західної залізниці?

Ні, ні, ні. Я думаю, через те, що мене просто знали у різних колах. В мене була висока публічність. Десь потрапив на очі директору Південно-Західної залізниці. Він в мені побачив особистість, яка може зробити що завгодно. І я прийняв запрошення.

- Це схоже на якусь фантастику, 19 років, полковник. Складно було?

Було дуже складно.  Робочий день був від 6-ї ранку до 9 вечора. І впродовж цих двох років я взагалі не мав вихідних. Фактично я займався всіма справами начальника залізниці, контролюючи виконання доручень.

Але мені пощастило. Всією командою Південно-Західної залізниці ми, наче дитину, 9 місяців виношували грандіозний проєкт - будівництво залізничного сполучення між Києвом та аеропортом Бориспіль. Це був проєкт просто неймовірно цікавий, тому що працювати на залізниці і будувати залізницю – це різні речі. І я, так, не архітектор, не будівельник, не головний інженер, помічник директора. Але я виконував задачі, які прямо пов'язані з будівництвом залізничного полотна, залізничної колії, інфраструктури, всіх мостових споруд.

У нас щоранку о шостій була мотриса на Бориспіль. І звідти ми пішки йшли, два кілометри, або три, до терминала Д, бо там ще не було нічого. Сказати, що це було складно – це нічого не сказати. Ми там днювали і ночували. Але все одно ми це зробили - ми побудували залізницю! Петро Порошенко, президент України на той час, приїхав, урочисто відкрив цю залізницю. Все було чудово. Ми плакали, реально ми всі плакали, коли цей поїзд поїхав.

Я пам'ятаю, має Гройсман приїхати на перевірку за 2-3 дні перед тим, як буде президент.  Вагон вже готовий, все пофарбовано, а всередині немає показників місць. В друкарні бігом на металі штампують ці номерки. І ми власноруч їх наклеюєм. Потім наклейка на підлогу місця для людей з обмеженими можливостями. Я в формі, в кітелі, в краватці на колінах протираю підлогу і клею ту наклейку. І це о 3 чи 4 ранку, бо о 8 мав приїхати Гройсман.

Скільки безсонних ночей було! Я розумію, що у мене є задача - підготувати вагон до виходу на лінію з прем'єр-міністром України. Точка. Я маю це зробити. Якими шляхами? Нікому не цікаво. Але, завдяки цій роботі, я тепер знаю по Києву просто всі точки будь-якого виробництва, яке працює цілодобово.

- Скажіть, Ви робили таку вагому справу. Нова посада на дитячій залізниці – це підвищення?

Я б так не сказав. Звання мені залишили те саме, але це різні полковники, і посадові оклади різні, але на дитячій залізниці я почуваюся набагато краще. До того ж, ініціатором переводу був я. Дивіться, по-перше, коли я прийшов в управління, в мене закінчилися всі концерти. І я їх відновлюю тільки зараз, під час війни, це і благодійні і комерційні концерти.

- А що, дитяча залізниця дає більше вільного часу?

Розумієте, я більше в душі залізничник, практик, педагог. А в управлінні залізниці  ти просто виконуєш свої функції, спілкуєшся про якісь там телеграми, накази, вказівки. І дуже важко усвідомлювати, що ти працюєш на залізниці, бо навіть потяги тільки на картинках бачиш.

А Київська дитяча залізниця – це був виклик для мене. Її стан, коли я привіз туди начальника Південно-Західної залізниці, був жахливим: сарай і три гнилих вагони. Як я вже казав, не знаю, звідки та любов до залізниці, але для того, щоб вона не пропала, треба її з дитинства плекати.

Важко було мені воювати з керівництвом, з колегами, які вважали відбудову дитячої залізниці непотрібною. Але, тим не менше, був підписаний наказ про реконструкцію Київської дитячої залізниці. Ми розробили проєкт, побудували вокзал, провели повну реконструкцію колійного господарства, СЦБ і зв'язку, нові світлофори. Відбулась повна модернізація і капітальний ремонт пасажирських вагонів, які особисто я, до речі, робив. Тобто, продумано по цим вагонам було просто, знаєте, кожен сантиметр, кожна частина цього вагону, які будуть купе, як двері будуть в купе відкриватися, чи так, чи так, які там будуть ручки, які будуть стоп-крани, чи занурені, чи зовнішні. Ну, от просто все. Тільки Київська дитяча залізниця має такі пасажирські вагони, в яких є і опалення, і освітлення, і гучномовний зв'язок, і кондиціонер.

Ми зробили нові перони, 91 метр замість 40. Довелось шукати  додаткові вагони, три вагони я забрав на дитячій залізниці в Харкові, а ще три – з Боржавської вузькоколійки. І знову - все ремонтувати, реставрувати, але вже за накатаною схемою. Це ми вже робили на власних потужностях. 

Окрім того ми вперше запустили рух поїздів «вісімкою». У нас дитяча залізниця кільцева, а всередині є ще центральна гілка. З 80-х років вона не експлуатувалась, більше 40 років. Я прийняв рішення пускати потяги «вісімкою». Діти були в захваті. Це дало збільшення часу рейсу, від 10 до 30 хвилин. Але це і для наших відвідувачів цікавіше, і на дохідну частину залізниці позитивно впливає.

Але найголовніше, що це справжня навчально-виробнича практика для дітей. Бо чергові по станції зараз готують маршрути, роблять зміни напрямку, переводять стрілки, замикають маршрути. Фактично, вони виконують функціонал справжньої залізниці. Зараз посади нашу дитину на велику станцію, і вона зможе керувати рухом.

Тобто це дало можливість поглиблено, технічно-фахово навчати наших дітей залізничній справі. Так само машиніст має бути більш зосередженим, коли веде потяг,  змінює напрямки, контролює сигнали, положення стрілок тощо.

І навіть для рухомого складу це величезний плюс. При русі по кільцевій колісні пари зчісуються тільки з одного боку. Коли ж рухаємось «вісімкою», то зношення колісних пар відбувається рівномірно.

- З якого віку до вас діти приходять?

До Школи юних залізничників діти приходять з десяти років. Це позашкільний навчальний заклад, але нашу школу діти люблять більше, ніж свою постійну. Тому що вони у нас фанати, в них очі горять, до нас вони летять наче на крилах. Різниця неймовірна.

- Що вивчають діти з 10-ти років?

Перший рік вони вивчають загальний курс залізниць. Їм потрошку розповідають, що таке колія, з чого складається, що є рейки, шпали, між ними - скріплення, що шпали необхідні для того, щоб рейки були на єдиній відстані одна від одної, щоб безпечно проїхали колісні пари, адже там міліметр грає велику роль, яка ширина колії на залізниці, що такий стрілочний перевід, для чого він призначений, що таке світлофори, навіщо вони на залізниці, чим це взагалі відрізняється від автомобільних доріг. Вони вивчають типи посадочних платформ, класифікацію вагонів. Ми розповідаємо, що таке тепловоз, що таке паровоз, що таке електровоз, чим відрізняються ці види локомотивів, які є процеси. Вони взагалі починають розуміти, що таке залізниця.

На другий рік викладається поглиблений курс. А на третьому вони вже визначаються з фаховим напрямом навчання: машиніст, черговий по станції чи начальник поїзду. І подальше навчання триває згідно обраного фаху.

- Як довго триває навчання?

Діти у нас навчаються до того моменту, поки не вступлять до училища, технікуму чи університету. До залізничних навчальних закладів наші випускники вступають без ЗНО та іспитів. 

- З Вашим приходом на Київську дитячу залізницю Школа юних залізничників теж зазнала змін?

Мені став у нагоді  мій досвід роботи в залізничному училищі. Педагогічний склад залишився, оскільки ми виявились однодумцями і рухались в одному напряму. А от навчальні програми зазнали значних змін. Календарно-тематичні плани були застарілими. Дітям доводилось вивчати те, що вже давно не експлуатується. Наприклад, тепловоз ТЕ3, який не їздить років 30, його вже взагалі не існує, чи замок Мелєнтьєва для переводу стрілок, яких вже років 50 немає.

І мені довелось просто за науково-технічною літературою, за сучасними підручниками самостійно складати  календарно-тематичні плани для всіх професій на дитячій залізниці, для всіх курсів.

Десь рік пішов на те, щоб повністю змінити формат навчального процесу. Але ми це зробили. Ми ввели іспити для помічників машиніста, машиністів, чергових по станції, поїзних диспетчерів. Роботи було зроблено неймовірно багато. Сказати, що ми школу реконструювали - не зовсім буде правильно. Ми просто це робили заново.

- За Вашими словами, Ви потроху повертаєте свою концертну діяльність. Так хто Ви, Аміране Абашидзе - залізничник чи шоумен?

Я думаю, що по характеру - залізничник, в душі - шоумен. Наразі я начальник дитячої залізниці. Мені дуже подобається моя робота. Повністю мене влаштовує. У мене 80 людей в підпорядкуванні: педагоги, інструктори, машиністи, майстри тощо. У нас в школі навчається тисячу чотири учня. Мені дуже легко працюється тому, що всі керівники, до яких я звертаюсь за допомогою, завжди відгукуються.

Можливо, це тому, що коли я був помічником директора Південно-Західної залізниці, то ставився до всіх по-людськи. Тоді я допомагав їм, тепер вони допомагають мені. У нас дуже складний об'єкт, це не просто школа, у нас тепловози, паровоз, два пасажирські потяги. Ми за один день перевозимо дві тисячі пасажирів. Але вони розуміють, наскільки це потрібна справа. Адже ми навчаємо діток, готуємо майбутніх залізничників.

- Що Вас надихає?

Діти. Тільки діти. Бувають ситуації, що дуже складно, немає настрою. Буває настільки можуть вибити з колії деякі нюанси у нас на роботі, що хочеться все кинути і піти. А потім, коли приходиш вести урок, або десь в коридорі зустрічаєш учнів і бачиш їх яскраві очі, то негаразди забуваються. Я впевнений, що заради дітей ти можеш витримати що завгодно.

- Які плани попереду?

Мені б хотілося розвивати нашу залізницю. Але наскільки, звісно, це реально в умовах війни в Україні.  Я молюся Богу, щоб не сталося так, що мої діти прийдуть працювати на залізницю і розчаруються в залізничному транспорті. Ми працюємо для наших маленьких залізничників, які щойно прийшли до школи… Ми ще маємо час щось змінити.

У нас справжня вузькоколійна залізниця, все тут недитяче - 4 км справжньої залізничної інфраструктури і відповідальність така сама, як на звичайній залізниці, кримінальна причому. У нас 13 пішохідних переходів, ми дуже часто вимушені застосовувати екстрене гальмування, бо діти в навушниках, які парком бігають по залізничних коліях, не бачать і не чують потяг. Тобто  відповідальність неймовірна. Ремонт рухомого складу, інфраструктура - все треба знати, розуміти.

- Пане Аміране, збоку здається, що Ваше життя, як і Ваша кар’єра, складаються просто і легко. А насправді, що є складним для Вас в житті?

Мені здається, найскладніше – поєднати дві сторони мого Я. Можливо, це і є роздвоєння особистості. З одного боку – залізниця. Я  - людина в погонах, серйозна, жорстка, сувора, бо без суворості тебе там ніхто сприймати не буде. А з іншого боку – сцена.  Я - абсолютно добра, щира, з відкритою душею людина, тому що глядач чудово відчуває, щирий ти на сцені чи ні. І об'єднати ці дві особистості в одну важко, дуже важко.

Олександр Кондратенко, Антоніна Ліннік, світлини Юлії Новицької