Доповідь Предстоятеля на Помісному Соборі 27 липня 2023 р.

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, делегати Помісного Собору Православної Церкви України!

Слава Ісусу Христу!

Ще раз сердечно вітаю всіх вас у кафедральному соборі нашої Церкви, історичному духовному серці українського православ’я – у Святій Софії. З цим храмом пов’язані найважливіші етапи розвитку та утвердження Церкви України від княжих часів, віддалених від нас на тисячоліття, до подій, учасниками і співтворцями яких є ми самі – Об’єднавчого Собору та інтронізації обраного на ньому Предстоятеля визнаної єдиної автокефальної Помісної Церкви.

Сьогодні ми розпочали нашу роботу з молитви та прославлення серед святих Київського митрополита Рафаїла (Заборовського) – одного з численних світильників віри та благочестя на Київському престолі, які від часів Хрещення давньої Київської держави протягом всієї історії України-Руси своїми чеснотами, служінням, проповіддю та архієрейською працею примножували духовну славу нашої Помісної Церкви. Молитовно закликаємо святителя Рафаїла та сонм святителів Київських і всієї Руси просити у Господа благословення і успішної праці для нашого Собору. За їхніми молитвами, за заступництвом всіх святих України-Руси, під покровом Пречистої Владичиці нашої Богородиці, Стіни Нерушимої та невпинної Молитвениці-Оранти, нехай з Божим благословенням наша спільна праця в цих історичних стінах буде плідною та послужить благу Церкви і України.

Шановні делегати Собору!

Як ви знаєте, Статутом нашої Церкви передбачено щорічне проведення Архієрейських Соборів, а кожні п’ять років проведення Помісного Собору, який є вищою владною соборною інституцією, представляючи церковну повноту – мирян, чернецтво, духовенство та єпископат. У такий спосіб засвідчується соборна воля Церкви, прийняття її повнотою тих рішень, які відбувалися у міжсоборний період щодо поточних потреб церковного життя та щодо відповідей на виклики сьогодення. Тому, попри всі труднощі та небезпеки, пов’язані з війною, Священний Синод і Архієрейський Собор ухвалили рішення провести цього року, який є п’ятим від часу проведення попереднього Собору, наш Помісний Собор.

Окрім того, що ми у такий спосіб виконуємо статутні вимоги, також перед нашим Собором стоїть низка важливих питань, які стосуються істотних, навіть можна сказати – історичних рішень, для ствердження яких необхідний найвищий соборний авторитет Помісної Церкви. Окрім інших тем, про які докладніше буде сказано пізніше, головних питань для розгляду нашим Собором є три:

– засвідчення рецепції рішень і діянь Об’єднавчого Собору 2018 р. та їхнього виконання;

– затвердження ухваленого Архієрейським Собором Положення про управління Православної Церкви України та

– ствердження рішення про проведення календарної реформи і перехід Православної Церкви України на новоюліанський календар, яким користується більшість Православних Церков.

За підсумками нашої роботи буде запропоновано ухвалити відповідні соборні рішення.

Історичні передумови Об’єднавчого Собору

Дорогі брати і сестри!

Переважна більшість архієреїв, а також частина з вас були учасниками Об’єднавчого Собору, який проходив у цих стінах 15 грудня 2018 р. Цей Собор мав історичне значення, бо він утвердив єднання трьох гілок до того часу поділеного українського православ’я в єдиній автокефальній помісній Православній Церкві України. Головними підсумками цього Собору були рішення про єдність Церкви, ухвалення її статутних документів та обрання Предстоятеля. Завдяки цим рішенням наша Помісна Церква отримала з рук Вселенського Патріарха Варфоломія Патріарший і Синодальний Томос про автокефалію, який був вручений у соборному храмі Вселенського Патріархату на Фанарі 6 січня 2019 р.

Слід підкреслити, що шлях Церкви України до утвердження її, як рівноправної автокефальної Церкви-Сестри, 15-ї у Всеправославному Диптиху, розпочався не на Об’єднавчому Соборі і не у 2018-му році, а значно раніше.

Перші кроки до утвердження самостійності Церкви Києва і всієї Руси були зроблені також тут, у цьому священному місці, в соборі Святої Софії ще у княжі часи, коли на Київську Митрополію було обрано і поставлено першого місцевого уродженця, святителя Іларіона, автора славного богословського твору «Слово про закон і благодать», подвижника благочестя і аскета.

Переконаний, що якби наша давня княжа держава не була ослаблена міжусобними війнами та нашестями кочових орд, якби різні удільні князі не нападали на Київ, постійно руйнуючи і ослаблюючи його, якби не сталося катастрофічне монгольське нашестя, яке знищило княжу Київську державу – то наша Церква цілком могла би досягнути значно раніше і автокефального статусу, і визнання за її Предстоятелями патріаршої гідності, як це сталося з низкою Церков на Балканах.

Однак беззаперечним є той факт, що нерозривно зберігаючи духовну і канонічну єдність з Матір’ю-Церквою Константинопольською, Київська Митрополія розвивалася і жила, маючи фактично права автономії, зокрема – самостійно обираючи і ставлячи своїх першоієрархів на Київський престол, отримуючи на їхнє служіння патріарше благословення.

Всім нам добре відомо, що з середини XVII століття, використовуючи політичний контроль над частиною українських земель, Московське царство стало прикладати значні зусилля для підпорядкування Київської Митрополії владі Московських патріархів. Всупереч канонічному праву з 1686 року Московська Церква і царський уряд виключно на політичній основі привласнили собі права управління Київською Митрополією, понизивши її від статусу фактично автономної Церкви до рангу рядової єпархії імперської російської Церкви.

Зовнішні політичні обставини та тиск імперського уряду не давали можливості ефективно захистити та відновити втрачені права. Але як тільки внаслідок війни та революції впала монархія Романових, українське духовенство та вірні розпочали боротьбу за відновлення своєї незалежності від імперської церковної структури.

Протягом століття українське православ’я у надзвичайно складних зовнішніх умовах боролося за власну ідентичність на Батьківщині та у еміграції. В Україні на зміну романовської монархії прийшов безбожницький комуно-більшовицький тоталітарний режим. Цей режим з одного боку здійснював гоніння на релігійне життя як таке. Але з іншого, особливо після розвороту сталінської політики від декларативного інтернаціоналізму до російського великодержавництва, комуністичний режим став використовувати підлеглі йому структури новоствореної у 1943 році Московської патріархії для придушення національно-релігійного спротиву.

Лише коли кайдани комуністичної імперії зла ослабли, став можливим відкритий та ефективний спротив кремлівському релігійному диктату. Три з половиною десятиліття тому відновився рух за автокефалію, до того двічі придушуваний в Україні радянською владою. Українська Автокефальна Православна Церква, а згодом і Українська Православна Церква – Київський Патріархат постали як втілення прагнення православного українського люду мати Церкву, незалежну від московського імперського центру. Церкву, яка не буде інструментом боротьби з нашою національною ідентичністю, не буде інструментом русифікації та імперіалістичної уніфікації на кремлівський манер.

Три десятиліття тривала ця боротьба, позначена численними драматичними подіями. На жаль, і самі прихильники автокефалії не знайшли за цей час способу подолати всі суперечності, чим вміло користувалися наші опоненти.

Однак від самих початків відродження руху за автокефалію її прихильники апелювали до Вселенського Патріархату, як нашої історичної і канонічної Матері-Церкви та як до унікального духовного центру Вселенського Православ’я, з проханнями відновити справедливість, покласти край неканонічному пануванню Москви над Українською Церквою. Протягом цього часу відбувалися зустрічі, тривав діалог та пошуки відповідей на складні питання.

Об’єднавчий Собор 2018 р.

Плодом цієї довготривалої праці стали рішення Вселенського Патріархату, ухвалені у 2018 р., а саме – засвідчити, що Московська патріархія не має жодних канонічних прав на юрисдикцію в Україні, бо привласнила контроль над Київською Митрополією наприкінці XVII століття самовільно і шляхом насильства. Також було підтверджене повне і остаточне відкликання будь-яких зобов’язань за листом Вселенського Патріарха Діонісія IV, бо умови, на яких він був наданий, Москвою ніколи не були виконані, а обставини, які були причиною для цього листа – абсолютно змінилися. Було визнано недійсним накладання всіх заборон та інших церковних покарань, які Московська патріархія здійснила щодо прихильників української автокефалії не за справжні порушення, а заради тиску і залякування.

Відтак було ухвалене рішення – після проведення Об’єднавчого Собору, який припинить внутрішнє розділення серед православних в Україні, надати Православній Церкві України Томос про автокефалію, як 15-ій Церкві у Всеправославному Диптиху.

До участі в Об’єднавчому Соборі Вселенський Патріарх Варфоломій особистими листами запросив усіх архієреїв трьох гілок українського православ’я. Якщо з боку УАПЦ та УПЦ КП всі архієреї прийняли це запрошення та взяли участь у Об’єднавчому Соборі, то з юрисдикції Московського патріархату лише два ієрархи виконали свій канонічний обов’язок перед Церквою і українським народом.

Однак, всупереч сподіванням Московського патріархату зірвати об’єднавчий процес і не допустити надання Томосу про автокефалію, наш Собор у Святій Софії відбувся успішно, об’єднання українського православ’я було утверджене і Православна Церква України, як спадкоємиця всіх попередніх православних структур та юрисдикцій, що діяли на українських теренах від апостольських часів і до Собору – стала повноцінною та повноправною автокефальною Церквою у Диптиху Вселенського Православ’я.

Слід підкреслити, що Об’єднавчий Собор був не чимось стороннім або штучним для Української Православної Церкви, як про це кажуть його критики і опоненти. Собор був скликаний Вселенським Патріархом, бо до нього апелювали архієреї трьох гілок розділеного українського православ’я, а Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква Київського Патріархату на своїх Архієрейських та Помісних Соборах, які відбувалися перед цим, підтримала саме такий порядок розв’язання тривалої кризи.

Плоди праці Об’єднавчого Собору

Всі ми не лише знаємо цю історію, але також були її безпосередніми учасниками, творячи та формуючи Православну Церкву України своєю щоденною працею в Києві, у єпархіях та в громадах. Однак ми нагадуємо собі про цей історичний шлях для того, щоби засвідчити, підкреслити та ствердити кілька важливих речей.

Православна Церква України хоча і є плодом праці Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 р., однак вона виникла не на ньому, а має своє глибоке коріння та історичну і канонічну тяглість. Вона бере початок від апостольського часу, розвивалася протягом періоду княжої та козацької українських держав, існувала в часи імперського та комуністичного правління, досягнувши свого утвердження, як єдина і автокефальна Помісна Церква вже у відновленій незалежній Україні.
Період розділення українського православ’я з канонічної точки зору завершився у 2018 р. завдяки рішенням Вселенського Патріархату та Об’єднавчому Собору, підсумком чого стало отримання Томосу про автокефалію. З того часу в Україні існує лише одна канонічно сформована православна юрисдикція – це Православна Церква України. Присутність на території українських єпархій структур Московської патріархії – як у вигляді так званої Київської митрополії, очолюваної митрополитом Російської Церкви Онуфрієм (Березовським), так і у вигляді єпархій на окупованих Кремлем територіях півдня і сходу України, прямо підпорядкованих Москві – є аномалією, порушенням канонічного порядку.
Московський патріархат не має жодних канонічних прав на юрисдикцію в Україні. Це підтверджується також визначенням Томосу про автокефалію, де сказано: «уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом зі Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, [існує] віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України».

Окрім цього з нашої точки зору сама структура Російської Церкви існує у викривлений спосіб. Бо Московська патріархія, яка її контролює, насправді є не стільки церковним органом, скільки департаментом російської держави, призначеним в інтересах Кремля впливати на релігійне життя. Найбільш повною мірою це підтвердилося після повномасштабної агресії РФ проти України, коли очільник Московської патріархії Кирил Гундяєв став публічно благословляти російські війська та виправдовувати агресію. Архієрейський Собор нашої Церкви у 2022 р. сформулював обвинувачення на адресу Кирила Гундяєва, вважаючи його недостойним бути очільником Російської Церкви, та спрямував відповідного листа до Вселенського Патріархату з проханням засудити Кирила Гундяєва до позбавлення патріаршого престолу. Також ми ставимо питання про засудження ідеології «русского міра», яку підтримує та поширює Московський патріархат, як прояву єресі етнофілетизму.

Становище Московського патріархату в Україні

В реальності ми бачимо, що в Україні продовжують діяти структури, підпорядковані Московському патріархату. Чи означає це, що Об’єднавчий Собор не досяг успіху? Ні. З прикладів Вселенських та інших численних соборів минулого ми знаємо, що не всі і не відразу приймали їхні рішення і послідували їм. Частина долучалася до цих рішень згодом, приймаючи і визнаючи їх. Дехто залишався впертим і взагалі відходив від церковної єдності. Але те, що хтось був не згідний з соборними рішеннями, які мали канонічне обґрунтування і ухвалювалися на благо Церкви в дусі вчення святих отців про ікономію, тобто про спрямування всього церковного життя на піклування про спасіння людей – не зупиняло і не скасовувало цих рішень.

На Об’єднавчий Собор були покликані всі, хто мав взяти в ньому участь. Але не всі прийшли. Чи не нагадує це нам євангельську притчу про весільне свято, коли частина покликаних виявилися негідними, а тому успадкували осудження?

Від часу Собору і отримання Томосу про автокефалію триває об’єднавчий процес. Але цей процес не є чимось новим чи відокремленим від Собору і Томосу – це їхнє продовження, засвідчення сприйняття рішень Собору та положень Томосу та їхнє виконання. Тобто, хоча історично Об’єднавчий Собор завершився 15 грудня 2018 р., але не завершується процес долучення до його рішень для тих кліриків та мирян, які були в юрисдикції Московського патріархату, але усвідомлюють нинішню канонічну неповноцінність цієї юрисдикції. Які розуміють, що вона стала інструментом, спрямованим на поширення кремлівської неоімперської ідеології «русского міра» задля знищення державності та самої ідентичності України. А тому вони звільняються від неканонічної підлеглості Московській патріархії та бажають надалі бути в родині єдиної помісної Православної Церкви України.

Якою є наша позиція щодо діалогу з тими, хто поки що ще залишається в юрисдикції Московського патріархату? Ця позиція була визначена рішеннями Архієрейського Собору і полягає в наступному.

Мета діалогу з нашого боку – об’єднання українського православ’я. Ми не бачимо сенсу вести діалог, якщо його метою буде консервація стану розділення Церкви в Україні, особливо на умовах життя українського православ’я до Томосу про автокефалію, як цього хочуть в МП.
Визнання рішення Вселенського Патріархату від 9-11 жовтня 2018 р. у справі апеляцій з України щодо неканонічних рішень РПЦ. Відтак першим кроком з боку Митрополії МП в Україні має бути відкликання рішень щодо розриву євхаристійного спілкування зі Вселенським Патріархатом та рядом Помісних Церков. Бо хіба можна вірити запевненням про бажання діалогу з нами тих, хто заперечує спілкування зі Вселенським Патріархатом та іншими беззаперечно визнаними Православними Церквами?
Ми готові вести діалог лише зберігаючи приписи Томосу про автокефалію. Існування юрисдикції Московського патріархату в Україні, як і будь-який інший спосіб, який передбачає окреме від ПЦУ існування православних церковних структур в нашій державі – канонічна аномалія, порушення, яке раніше чи пізніше має бути виправлене.

Хоча, попри наші неодноразові публічні заклики, з керівниками МП в Україні через їхню позицію діалог так і не зміг розпочатися, це не означає, що діалогу нема – він є, і об’єднавчий процес, який успішно триває, є його плодом і свідченням. Це діалог з вірними, діалог з духовенством. Якщо очільники МП в Україні, як колись книжники і фарисеї, сидячи на престолах, самі не хочуть єдності Церкви і тим, які хочуть єдності – чинять перешкоди, то насправді це не є нездоланною перепоною. Ми ведемо і будемо вести діалог з тими, хто бажає блага Церкві та Україні, хто справді вболіває за майбутнє українського православ’я та хоче служити ближнім, а не «русскому міру». А ті, хто не хочуть цього – нехай Господь, єдиний Глава Церкви, звершить над ними волю Свою.

Рецепція Об’єднавчого Собору

Протягом цих років були і зараз залишаються ті, хто з різних причин та мотивів хочуть поставити під сумнів соборні рішення, сам Об’єднавчий Собор та плоди його праці. Нам, як черговому Помісному Собору, слід надати ясне і тверде свідчення позиції повноти Православної Церкви України: наші серця і двері помісної Церкви відкриті для всіх православних України, хто бажає виконати свій канонічний обов’язок, послідувати рішенням Об’єднавчого Собору і Томосу. Ми готові створювати сприятливі умови для єднання, враховуючи різні зовнішні обставини та керуючись благом Церкви. Однак ми категорично відкидаємо і не сприймаємо будь-які намагання поставити під сумнів дійсність і завершеність рішень Об’єднавчого Собору та Томос про автокефалію – як спроби, зроблені дотепер, так і ті, які ще можуть з’явитися в майбутньому.

Такою є не лише наша позиція – це є плід життя та праці Православної Церкви України за міжсоборний період. Бо важливими є не лише соборні рішення, але також і їхнє сприйняття церковною повнотою. Таким є вчення Православної Церкви та її історична традиція. Адже в минулому було чимало зібрань, які претендували на звання соборів, вони ухвалювали різні рішення, однак ці рішення потім відкидалися церковною повнотою і відтак показували свою помилковість і неприйнятність.

Об’єднавчий Собор 15 грудня 2018 р. пройшов рецепцію, тобто був сприйнятий і визнаний єпископатом, духовенством і віруючим народом. І хоча ще залишається меншість, яка не прийняла соборної волі та не виконала канонічного обов’язку (за даними соціологічних досліджень лише від 2 до 4% наших співгромадян досі вважають себе приналежними до юрисдикції Московського патріархату в Україні), однак це не впливає на завершеність та дієвість соборних рішень.

Дорогі брати і сестри!

Підсумовуючи цю частину доповіді, як Предстоятель я пропоную відобразити все раніше зазначене у наших соборних підсумкових документах. Бо хоча рішення Помісних Соборів не потребують додаткових затверджень чи схвалень, православна соборна традиція має численні приклади того, як наступні собори засвідчували свою вірність та відданість рішенням соборів попередніх. Зокрема так відбувалося на Вселенських Соборах. Тому вважаю за належне, щоби і наш Помісний Собор засвідчив вірність і відданість Православної Церкви України рішенням та діянням нашого попереднього Помісного Об’єднавчого Собору 2018 р. та всьому тому, що було здійснене на їхнє виконання.

Про важливість збереження єдності Помісної Церкви

Шановні учасники Собору!

Всі ви добре знаєте, в яких складних, навіть драматичних умовах наша Помісна Церква зростала і утверджувалася після Об’єднавчого Собору. Ворожі зовнішні сили намагалися всіляко зашкодити нам, використовуючи як інструменти брехню, підкупи, вплив на сильних світу цього та інші подібні речі. Ставилися під сумнів і рішення Вселенського Патріархату, і постанови та діяння Об’єднавчого Собору, і Томос про автокефалію. Супротивники сподівалися, що як на початках становлення автокефалії Української Церкви їм вдалося розсварити прихильників церковної незалежності та користатися з наших протиріч, так буде і тепер.

Я хочу подякувати вам усім, повноті нашої Церкви за виявлену стриманість, мудрість, християнське смирення, прощення минулих образ та непорозумінь, за усвідомлення тієї величезної історичної відповідальності, яка лягла на нашу Церкву і на всіх нас перед майбутнім та перед Україною.

Тепер, після п’яти років та після всіх викликів, що постали перед нами за цей час, ми можемо ясно і переконано сказати, що здійснене у 2018 р. було виявом Промислу Божого та піклування про Україну. Ворог, який вже тоді вів війну проти нашого народу, очевидно вже тоді мав наміри і щодо остаточного знищення української державності. Він покладав велику надію на свої церковні структури в Україні, на проповідувану ними шовіністичну і етнофілетичну ідеологію «русского міра». Він сподівався, що поділене українське православ’я, штучно ізольоване від спілкування з Помісними Церквами, не буде здатне чинити належний опір агресії.

Але за час становлення ми змогли досягти багатьох успіхів, отримали і зберегли найбільшу серед релігійних спільнот України довіру наших громадян. І в час грізних випробувань, в час великого нападу на нашу Батьківщину, коли саме існування незалежної української держави було під страшною загрозою – Православна Церква України піднесла свій голос з осудженням ворога та із закликом всіх українців до захисту рідного дому, звернулася до міжнародної спільноти за підтримкою для України.

Якби ми були ізольовані та поділені – ми були б значно слабшими. Завдяки тому, що ми зберегли єдність та продовжуємо її утверджувати і зміцнювати – ми маємо здатність надихати наших співвітчизників у боротьбі за волю і незалежність, маємо високий моральний авторитет та повагу від міжнародних партнерів у всьому світі.

Наш Помісний Собор – ще одне свідчення згуртованості та однодумності Православної Церкви України. Безперечно, що у внутрішніх обговореннях та в діалозі із зовнішнім світом ми дотепер шукали кращі рішення, обмірковували завдання, які нам слід здійснювати та шляхи їхнього досягнення. Бо це є ознака життя Церкви як тіла, як організму, який має багато складових. Ми були дотепер і залишатимемося надалі відкритими до соборного обговорення, щоби спільними зусиллями знаходити найкращі рішення.

Саме такою є жива соборність. Вона не ухиляється у формалізм, характерний для Московського патріархату, де за фасадом назв соборних органів існує фактична диктатура. Але також соборність не допускає безвідповідальності, не допускає руйнування церковного порядку, відступлення від Передання і вчення Церкви на догоду ідеям сьогодення, якими захопився світ.

Протидія внутрішнім викликам

Саме завдяки нашій соборності та зваженості, нашій відповідальності, ми змогли подолати і серйозний внутрішній виклик, який у перші ж місяці після Об’єднавчого Собору постав перед Церквою. Йдеться про спробу колишнього глави УПЦ Київського Патріархату почесного патріарха Філарета зруйнувати рішення Об’єднавчого Собору.

Попри його численні заяви та дії, спрямовані на руйнування єдності Православної Церкви України, ми з повагою ставимося до тієї праці, яку колишній глава Київського Патріархату звершував раніше на благо Церкви і України. І ця повага є не лише на словах, бо ми рішенням Архієрейського Собору затвердили за владикою Філаретом право користуватися резиденцією та звершувати богослужіння у Володимирському соборі. Київська Митрополія сплачує всі комунальні видатки за резиденцію владики.

Однак наша особиста повага до його минулих досягнень не може спонукати нас порушувати канонічний порядок, тим більше – руйнувати Помісну Церкву. Тому соборного засудження зазнали колишні архієреї та священники Православної Церкви України, які стали на шлях розділення Церкви, брали участь у неканонічних служіннях та завдали церковній єдності особливої шкоди. Колишні архієреї Іоасаф (Шибаєв), Філарет (Панку), Петро (Москальов), а також колишні священнослужителі Андрій (Маруцак) та Богдан Згоба були засуджені до позбавлення священного сану.

Також щодо неканонічно призначених так званих єпископів, то Священний Синод і Архієрейський Собор визначив, що вони не були обрані за канонічним порядком на єпископське служіння і в оголошенні їх єпископами брали участь ті, хто не мають на це канонічного права. Тож ці особи не є архієреями і не можуть бути визнані такими. Відповідно і всі, поставлені від них – не є священнослужителями.

Свого часу саме так, виходячи з Передання і церковного права, Елладська Церква відкинула і не визнала поставлень у так званій старокалендарній схизмі. Слід також підкреслити, що в реальності майже всі ці так звані єпископи або не мають жодних парафій, або контролюють кілька громад, очолюваних особами, які переважно за різні провини були покарані в Православній Церкві України.

Тому ми можемо констатувати, що попри намагання та спроби зруйнувати ПЦУ, в тому числі через позови до судів, колишній патріарх УПЦ КП Філарет, і його нечисленне нинішнє оточення зазнали в цих намірах цілковитої невдачі.

Для становлення і утвердження Православної Церкви України Священним Синодом та Архієрейським Собором було ухвалено низку рішень щодо виконання рішень Помісних Соборів УАПЦ і УПЦ КП, які 15 грудня 2018 р. передували Об’єднавчому Собору. Ці Помісні Собори ухвалили рішення про ліквідацію своїх окремих структур і повне входження до єдиної Православної Церкви України. Зазначені рішення повністю виконано, і тепер Київська Митрополія УПЦ (ПЦУ) є єдиним універсальним правонаступником релігійних центрів УАПЦ та УПЦ КП і цих релігійних об’єднань. Ми також юридично закріпили за собою назви «Українська Автокефальна Православна Церква» і «Українська Православна Церква Київського Патріархату», бо Православна Церква України є повним і єдиним спадкоємцем цих двох юрисдикцій.

Всі ці дії та рішення, в тому числі судові діяння, відображені у відповідних постановах Священного Синоду та Архієрейського Собору за попередні роки, я пропоную затвердити у підсумкових рішеннях нашого Помісного Собору, як це передбачає наша процедура. Адже саме Помісний Собор, як найвищий орган управління Помісної Церкви, має сказати своє остаточне ствердне слово.

Український Патріархат

Окрім сказаного дотепер, окремо хотів би приділити увагу темі статусу Патріархату для Православної Церкви України. Навколо цього питання неодноразово намагалися розпалити суперечки, використовуючи неправдиві аргументи. Зокрема, лунали заяви, що лише Церкви з патріаршим статусом Предстоятеля є справді автокефальними, а інші – не є автокефальними. Також були намагання надати титулу патріарха якогось вищого канонічного статусу в порівнянні з посадою Предстоятеля – що наслідує московську схему, де в складі їхнього об’єднання є один патріарх, а йому підлягають декілька ієрархів з титулами предстоятелів так званих самокерованих Церков.

Справді, історично титул патріарха вважається більш почесним і Предстоятелі Помісних Церков, які його мають, стоять у Диптиху вище за інших. Однак слід підкреслити дві речі.

Перша: Помісні Церкви є рівними у своїх правах незалежно від титулу їхнього Предстоятеля, і лише Вселенський Патріарх має визначені канонами та Переданням особливі прерогативи, як перший серед Предстоятелів. Друга річ: у минулому були випадки коли ієрархи, які носили титули патріарха, в реальності перебували при Вселенському Патріархові через неможливість, за зовнішніми обставинами, жити у своєму кафедральному місті та навіть у межах своєї Церкви. Такі випадки відомі щодо Олександрійських та Єрусалимських Патріархів. З цього видно, що сам титул патріарха в православ’ї не наділяє свого носія якимись виключними канонічними правами та носить історично обумовлений почесний характер.

Водночас на нашу думку в майбутньому буде справедливим і необхідним, щоби Православна Церква України отримала благословення від Вселенського Патріархату на патріарше достоїнство. Вже зараз наша Помісна Церква має не менше вірних, духовенства, громад, церковних інституцій, ніж низка православних патріархатів. Ми несемо служіння у великій країні з більшістю православного населення, наша Церква має глибоке історичне коріння, яке тягнеться до часу апостольської проповіді. Отже за всіма зовнішніми ознаками є цілком справедливим, щоби так само, як було надано Томос про автокефалію Православної Церкви України, було також проголошено і Український Патріархат.

Коли це станеться? Ми зараз не можемо сказати. Можливо за п’ять, десять чи п’ятнадцять років. Для нас це не повинно мати принципового значення, бо те, що справді є важливим – статус автокефальної Помісної Церкви – ми вже маємо. Переконаний, що питання Українського Патріархату це не питання принципу (буде він чи ні?), а лише питання часу: станеться його проголошення з боку Вселенського Патріархату раніше чи пізніше.

Війна Росії проти України, суперечки серед Помісних Церков, які підігріваються в першу чергу з Москви, активна протидія Московського патріархату об’єднанню українського православ’я – все це об’єктивно перешкоджає зараз говорити про конкретні строки, тим більше – вже зараз порушувати це питання перед Вселенським Патріархом. Але для того, щоб це питання не використовувалося для безпідставних спекуляцій та ворожої пропаганди, ми вже зараз можемо констатувати, що у сприятливий і відповідний час ми соборно звернемося до Вселенського Патріархату, який має таке право і канонічні повноваження, щоби як раніше було встановлено патріарше достоїнство для Церков Росії, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, так було це достоїнство встановлене і для Церкви України.

Сучасний стан Православної Церкви України

Дорогі брати і сестри, шановні учасники Помісного Собору!

У цій доповіді можна було би докладно зупинитися на основних подіях нашого розвитку за міжсоборний період. Однак вважаю не дуже доцільним повторювати інформацію, яка вже була оприлюднена у відповідних доповідях Предстоятеля на наших щорічних Архієрейських Соборах. Тому узагальнено звертаю вашу увагу на ці доповіді, які є опублікованими у розділі документів нашого офіційного сайту Церкви. У нинішній доповіді я лише коротко позначу основні факти, які характеризують досягнення нашої спільної праці протягом міжсоборного періоду.

Отже, станом на цей час Православна Церква України була і залишається найбільшим релігійним об’єднанням в нашій державі, в першу чергу – за рівнем самоідентифікації з нею наших співгромадян та суспільної довіри. Приблизно три чверті наших співгромадян визначають себе православними віруючими. Понад половина – приблизно 55% серед усіх опитуваних мешканців України – ідентифікують себе вірними Православної Церкви України. Водночас прихильними до Московського патріархату в Україні себе визнають, як раніше було вже зазначено, за різними даними від 2 до 4% опитаних.

На сьогодні Православна Церква України складається з 45 єпархій, які в Україні об’єднують близько 8500 громад і понад 80 чоловічих та жіночих монастирів. Завдяки нашому розвитку та об’єднавчому процесу, який триває, число громад фактично щоденно зростає.

Окремо слід зупинитися на питанні двох українських Лавр. Чому двох? Бо Святогірський монастир на Донбасі був іменований Лаврою в Московському патріархаті з суб’єктивних причин та на догоду бажанню колишнього президента Януковича. Тому питання статусу цього монастиря як Лаври для нас залишається відкритим.

Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, а також Почаївська Успенська Лавра – дві особливі православні святині зі складною, але славною історією. Святині, які під час поневолення України були поставлені на служіння російській імперській ідеології, але які не втратили свого історичного українського коріння. І ми віримо, що за молитовним заступництвом преподобних отців Антонія і Феодосія та інших преподобних Києво-Печерських, преподобних Іова і Амфілохія, чудотворців Почаївських, наші святині будуть звільнені від панування в них духу «русского міра» та повернуться до свого первісного призначення – бути чернечими обителями, служити Богу, Церкві України та побожному українському народу, бути прикладом для духовного наслідування, а не приводом для спокуси і нарікань серед людей.

Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра і Почаївська Успенська Лавра – дві чернечі обителі, дві святині, які мають виняткове, унікальне значення для формування релігійної ідентичності українського народу, для утвердження православної віри, для формування чернечої традиції України-Руси, нашої духовної культури. Тому ми, з Божою допомогою і надалі будемо робити все від нас залежне, щоби ці дві святині у складі Православної Церкви України, як це і належить за канонічним правом та згідно з історичною справедливістю, оновлювалися і зростали, та будемо надалі послідовно опонувати всім намаганням створити перешкоди у досягненні цієї доброї та справедливої мети.

Ми маємо 9 закладів вищої духовної освіти – це 5 академій (Київська, Львівська, Волинська, Ужгородська, Івано-Франківська), 1 інститут (Івано-Франківський), 3 семінарії (Львівська, Рівненська, Дніпровська). Крім того, у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, з яким Православна Церква України підписала Меморандум про співпрацю через Управління духовної освіти і богословської науки, діють освітні програми «Богослів’я» першого (бакалаврського) і другого (магістерського) рівнів вищої освіти. Загальна кількість студентів, які в них навчаються – понад 1200.

Загалом служіння в нашій Церкві здійснюють приблизно 5500 кліриків. Ми маємо 61 архієрея – 45 єпархіальних, 10 вікарних, 3 титулярних архієрея, а також 3 архієреї перебувають на спокої. За всіма цими показниками Православна Церква України, навіть в умовах аномального існування в Україні неканонічної юрисдикції Московського патріархату, залишається однією з найбільших Помісних Церков.

Протягом першого року після Об’єднавчого Собору було сформовано всі основні керівні структури Помісної Церкви: юридично зареєстровано Київську Митрополію, як керівний центр нашого релігійного об’єднання у відповідності до законодавства України, проведено реєстрацію управлінь єпархій, духовних навчальних закладів, більшості парафій та більшої частини монастирів. Принагідно звертаю увагу на необхідність для всіх, хто з різних причин цього дотепер ще не зробив, завершити реєстраційні процеси у відповідності до затверджених у Православній Церкві України статутних зразків.

Впродовж цього часу також було налагоджено працю синодальних управлінь, які вирішують конкретні завдання у межах визначеної для них компетенції, а також створено низку синодальних комісій, які допомагають Священному Синоду у попередньому вивченні питань для розгляду та надають свої пропозиції для прийняття рішень. Слід відзначити, що одні структури працюють більш активно, інші – не дуже, що залежить як від об’єктивних обставин, так і від того, як їхні керівники налагодили діяльність доручених їм інституцій. Слід також врахувати той факт, що загалом наша Церква має обмежені матеріальні ресурси, на що вплинули також пандемія та широкомасштабна російська агресія.

Дорогі брати і сестри!

Окрім усіх раніше вже згаданих викликів перед нами, як Помісною Церквою, постає постійний виклик доброго пастирства. Адже саме за служінням пастиря, за його життям, проповіддю й справами, багато і вірян, і зовнішніх судять про Церкву і православну віру. Тринадцять років тому Архієрейським Собором УПЦ КП було схвалено документ «Послання до пастирів». Основні його положення не втратили свого значення та важливості. Пропоную за його зразком схвалити Послання до пастирів від нашого Помісного Собору.

Незалежність Церкви від зовнішніх впливів

Виходячи з поширеної в Помісних Церквах практики цілком природнім є механізм відрахування частини фінансових надходжень громад на єпархіальні та загальні церковні потреби. У такому випадку громади та монастирі здійснюють відрахування в єпархії, а єпархії – роблять внесок у фінансування програм цілої Церкви. З різних причин у нас цей механізм не запроваджений. І якщо на рівні єпархій десь робляться внески, а десь вони мають символічний характер, то самі єпархії ніяких відрахувань на покриття загальних церковних витрат не здійснюють. Думаю, що колись у майбутньому, коли фінансова та економічна ситуація в нашій країні стабілізується – ми повинні повернутися до цього питання, щоби впровадити більш дієві та передбачувані механізми фінансування. Адже від фінансового та матеріального стану церковних інституцій залежить значною мірою і ефективність та об’єм їхньої праці. Однак зараз слід констатувати, що витрати Київської Митрополії здійснюються за рахунок пожертв меценатів та у невеликій мірі – з внесків окремих київських громад.

Пошук коштів на покриття витрат, особливо у цей час, є складним завданням. Проте слід підкреслити, що від початку свого служіння я дотримувався і надалі буду дотримуватися принципу, що в Церкві є жертводавці, але не може бути інвесторів. Жертводавці допомагають церковній праці фінансово і матеріально, не очікуючи і тим більше не вимагаючи нічого натомість. Бо роблять вони це заради виконання Божих заповідей та за покликом свого серця. А так звані інвестори готові надавати церковним інституціям певну підтримку, але очікують в обмін на це якісь особливі права в ухваленні рішень, якогось особливого статусу чи привілеїв або відзнак.

До яких наслідків призводить церковну структуру друга модель – ми можемо бачити на сумному прикладі юрисдикції Московського патріархату, яка перетворилася на своєрідне акціонерне товариство, де багатії, які вкладають кошти, натомість отримують виключні права контролю за позицією та рішеннями. Ця модель може здаватися комусь привабливою, але вона суперечить самій природі жертовності та шкідливо впливає на церковне життя.

Саме тому від початку ми не погоджувалися на пропозиції, які лунали, щодо подібних так званих «інвестицій». Так, це ставить нашу працю в більш складне становище, але натомість ми як Церква є і залишаємося вільними від якихось особистих зобов’язань. Ми вільно, спираючись лише на приписи Передання і Слова Божого, на вчення святих отців та виходячи з блага Церкви, можемо висловлюватися з питань внутрішнього життя та щодо викликів, які постають перед суспільством і державою. Це є наша принципова позиція, якої ми будемо дотримуватися і надалі.

Ми – не державна Церква і не претендуємо на такий статус. Тим більше ми не Церква, прив’язана до якоїсь окремої політичної структури чи якоїсь особи. Ми відкриті до співпраці зі всіма, хто бажає блага Церкві та Україні.

Ми підтримуємо і будемо підтримувати українську державність, тому ми – державницька Церква. Тобто ми Церква, яка складається з вірних, що є патріотами України. І ми глибоко переконані, що незалежність, справді європейський та демократичний характер нашої держави, її суверенітет і територіальна цілісність є важливими зовнішніми чинниками збереження в нашій країні свободи віросповідання. Бачачи, в яких складних умовах існують Церкви у деяких сусідніх державах, як вони зазнають обмежень, державного примусу і контролю, ми ще більше усвідомлюємо цінність тих досягнень релігійної свободи, які має Україна і будемо працювати для їхнього подальшого збереження.

Деякі наші критики часом намагаються звинуватити нашу Церкву в тому, що вона нібито хоче мати статус державної, очевидно натякаючи на моделі, які бачимо у північних сусідів. На це слід відповісти, що авторитет і суспільний вплив Православної Церкви України визначається не тим, що той чи інший політик або чиновник до неї якось по-особливому ставиться, але тим, що більшість наших співгромадян довіряє нашій Церкві та підтримує її працю.

У цьому сенсі ми не державна, а справді народна Церква. Ми, саме завдяки підтримці українського народу, пройшли крізь страшні випробування ХХ століття. І після відновлення незалежності України, саме завдяки народній підтримці, ми зростали, зміцнювалися, розбудовувалися. Ми завжди були з українським народом, розділяючи його страждання, шукаючи гідну відповідь на виклики, радіючи здобуткам. Тому ми сприймаємо звинувачення на нашу адресу з приводу нібито прагнень бути «державною Церквою», як несправедливі та необґрунтовані, мотивовані не об’єктивними обставинами, а почуттям конкуренції за суспільну увагу.

Відносини з державою

Що стосується наших взаємовідносин з державою, то зараз ми можемо з радістю констатувати їхній стабільний та конструктивний характер, хоча у міжсоборний період нам і довелося долати низку серйозних викликів. Рік тому наша Церква навіть була вимушена робити заяви щодо перешкоджання релігійним громадам з боку представників влади у свободі волевиявлення. Низка колишніх вже високопосадовців використовували своє становище і повноваження для того, щоби всіляко лобіювати інтереси структур МП в Україні. Дійшло до відкритих погроз переслідувати тих, хто сприяє зміні громадами своєї юрисдикції, бо це нібито «сприяє ескалації російської агресії».

Але ці виклики були успішно подолані, а низка проблемних питань – розв’язані. Усвідомлюючи важливість релігійних питань, Кабінет міністрів України наприкінці року ухвалив рішення підвищити рівень Державної служби етнополітики і свободи совісті до урядового та призначив її нового керівника, Віктора Єленського, який є одним з найкращих і найбільш досвідчених фахівців у цій сфері в Україні. Рада національної безпеки і оборони ухвалила на початку грудня минулого року низку важливих рішень, якими було започатковано новий етап демонтажу інституційного впливу Москви на релігійне життя в Україні, припинення і заборону використання цього впливу як інструменту гібридної агресії.

Як Церква ми підтримуємо законодавчу заборону адміністративних та юрисдикційних зв’язків між релігійними організаціями в Україні та релігійними центрами в країні-агресорі. Релігійна сфера повинна бути так само надійно захищена від кремлівської агресії, як і наша земля, як наш інформаційний простір, наша історія та культура, наша ідентичність і все, що ворог намагається знищити.

Це жодним чином не означає заборони релігійної діяльності чи обмеження свободи віросповідання. Такої думки притримуємося не лише ми, але і всі основні Церкви та релігійні спільноти, за виключенням самої структури МП в Україні.

Тому ми знову закликаємо державу якнайшвидше ухвалити відповідний законопроект, внесений Урядом, доповнивши його найкращими пропозиціями з інших проектів, що також внесені з цього питання до парламенту. І цим покласти край втручанню московських центрів в українське релігійне життя та використанню свого впливу як інструменту агресії проти України.

Нам слід усвідомлювати, що прихильники Московського патріархату, які дотепер використовували свої владні повноваження для протидії об’єднавчому процесу та утвердженню Православної Церкви України, нікуди не зникли. Більшість з них, розуміючи прогнозовану негативну реакцію суспільства на відкриту промосковську позицію, приховують її за більш нейтральними аргументами. Разом з офіційними речниками структури МП в Україні вони заявляють, що нібито це релігійне об’єднання стало справді незалежним від РПЦ, протидіють звільненню Києво-Печерської Лаври, соборів та храмів по всій Україні від духовної окупації «русского міра».

Відповідна релігієзнавча експертиза переконливо довела, що не існує жодних реальних документальних підтверджень та доконаних практичних дій, які б підтверджували незалежність від Московського патріархату релігійного об’єднання, що незаконно надалі називає себе «Українська Православна Церква». Ті, хто стверджують протилежне, або не знають правди і самі є обманутими, або беруть співучасть в обмані, який здійснює керівництво Московського патріархату в Україні. Наше спільне завдання – викривати неправду «русского міра», показувати прямий зв’язок між цією згубною ідеологією, яка десятиліттями поширювалася і продовжує ширитися через структури Московського патріархату, та російською агресією проти України.

Ще одна важлива тема, яка стосується взаємовідносин Церкви, суспільства і держави – це прагнення через ухвалення певних нормативно-правових актів узаконювати беззаконня, порушення – оголошувати нормою, гріх – добром. Попри однодушну позицію всіх основних релігійних конфесій України, які закликали не ратифікувати так звану «Стамбульську конвенцію», відповідний закон було ухвалено. Ми критикуємо цю конвенцію, бо в ній, окрім справді необхідних норм щодо протидії злу домашнього насильства, було включено ще й ідеологічно мотивовані новації щодо визначення гендеру не як біологічної, природної статі, а як чогось відмінного, що формується окремо в людській свідомості навіть всупереч природі. Ми тоді попереджали, що будуть і наступні кроки, зокрема щодо легалізації так званих одностатевих партнерств, які хочуть урівняти зі шлюбом. Як і у випадку зі «Стамбульською конвенцією» наша Церква разом з іншими основними релігійними об’єднаннями України виступає категорично проти таких законодавчих ініціатив.

Понад 15 років тому було ухвалено відповідну Декларацію Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Пізніше такий самий за змістом документ був схвалений в УПЦ Київського Патріархату. Щоб не виникало спекуляцій щодо нашого ставлення до цієї тематики, пропоную Собору ухвалити Декларацію такого ж змісту, вже як документ Православної Церкви України.

Ми є відкритою Церквою, це є нашим гаслом і принципом життя. Але наша відкритість означає, що ми готові прийняти всяку людину для того, щоби в Церкві вона могла змінитися, оновитися та досягти спасіння. Але не для того, щоб гріхи, пороки та пристрасті, які опановують зовнішній світ, входили у церковні двері та опановували саму церковну спільноту.

Ми керуємося принципом Євангелія і святих отців – слід любити грішника, але гріх – ненавидіти і боротися проти нього. Сам Спаситель приймав явних грішників, блудників, інших злочинців. Але робив це, закликаючи їх до нового життя, до відкинення гріховних звичок, осуджуючи раніше вчинене ними зло. Тому і наша відкритість Церкви – це відкритість для покаяння і виправлення, але не для потурання гріху та виправдання зла.

Інші питання церковного життя

Безперечно, що дотепер порушені у цій доповіді теми та питання – лише мала частина того, про що можна було б сказати. Однак щоби не повторювати вже сказане, ще раз хочу привернути вашу увагу до щорічних доповідей, які робилися Предстоятелем на Архієрейських Соборах. Ці доповіді були підтримані єпископатом, а отже стали не лише позицією Предстоятеля, але і загальними церковними документами, на які духовенству і вірним слід звертати увагу при вирішенні практичних питань.

Ми ж перейдемо до двох завершальних тем, які є особливо важливими з огляду на завдання, які порядок денний ставить перед нашим Собором.

Положення про управління

Перша тема – це затвердження Статуту (положення) про управління Православної Церкви України, який був ухвалений Архієрейським Собором. Необхідність такого документу диктується кількома факторами, про які Предстоятель раніше вже доповідав Архієрейському Собору.

Зокрема, у нашому Статуті, який готувався у складних умовах перед Об’єднавчим Собором та за основу має грецькі зразки, відсутня низка не лише необхідних норм, але і цілих розділів – наприклад таких, які стосуються парафій, монастирів, духовних навчальних закладів, синодальних установ. Низка норм, наприклад щодо Помісного Собору, прописана дуже коротко і узагальнено, адже у грецькій традиції взагалі не існує такого органу церковного управління, натомість в нашій традиції це є головна соборна інституція Помісної Церкви.

Отже, сам плин життя, наші церковні традиції й певні юридичні вимоги поставили перед нами потребу врегулювати низку статутних питань.

Для того, щоб не розпочинати процедуру перегляду самого Статуту було вирішено запропонувати ці питання вмістити у внутрішній документ – Статут (положення) про управління. Наявність такого документу передбачена у низці вже ухвалених Синодом і затверджених нашими Соборами типових статутних документів, таких, як статути управлінь єпархій.

Синодальна Статутна комісія розглянула і передала Священному Синоду напрацьований проект документу, а Священний Синод із певними доповненнями передав цей проект для прийняття Архієрейським Собором. Архієрейський Собор докладно обговорював цей документ і ухвалив його. Того ж дня Положення було опубліковане на офіційному сайті Церкви.

Ще у процесі прийняття Положення до Синоду було подано пропозицію щодо уточнення деяких формулювань у вступній частині, які стосуються історичних фактів про нашу Церкву. Тоді ми погодилися, що звернемося до фахівців з історії та у співпраці з ними запропонуємо краще формулювання відповідного пункту. На базі Київської православної богословської академії відбувся круглий стіл, за підсумками якого Священний Синод пропонує Собору внести відповідне формулювання в текст Положення.

Слід особливо зазначити, що Статут про управління не змінює Статут нашої Церкви, але тільки доповнює його і роз’яснює механізми виконання статутних норм. Також у Статуті (положенні) про управління немає жодних змін, які би торкалися визначених у загальному Статуті та Томосі про автокефалію норм щодо прав Вселенського Патріархату, як Першого престолу і нашої Матері-Церкви. Навпаки – саме на основі норми Томосу, яка визначає: «Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно [Митрополитом Київським і всієї України] і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі священним Переданням і шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви», ми і ухвалили у соборний спосіб Положення про внутрішнє управління Православної Церкви України.

За основу Статуту про управління взяті типові статути, які вже схвалені Священним Синодом та затверджені Архієрейським Собором – це статути управління єпархії, парафіяльний, монастирський, духовного навчального закладу та синодального управління. Також до цього документу включені норми, які регулюють роботу Синоду і так само раніше були затверджені. Отже, цей документ ухвалений не на основі теоретичних уявлень, але практичних норм, за якими наша Церква вже живе, які вже використовує, користь і правильність яких підтверджена практикою.

Закликаю Помісний Собор затвердити ухвалений Архієрейським Собором Статут (Положення) про управління Української Православної Церкви (Православної Церкви України).

Календарне питання

Друга ключова тема – це календарне питання. Як відомо питання календарної реформи давно дискутується і в суспільстві, і в Церкві. І ми бачили, як з року в рік все більшим ставало число прихильників переходу на оновлений, сучасний календар, яким вже давно користуються більшість Помісних Православних Церков.

З новою силою це питання постало внаслідок російської агресії. Слід визнати, що протягом кількох століть традиційний юліанський календар сприймався як один з головних ідентифікаторів української церковної культури. Спочатку це було ознакою спротиву латинізації, а після більшовицької революції – також ознакою опору радянській системі.

Однак в сучасних умовах соціальний і культурний контекст юліанського календаря і його сприйняття докорінно змінилися. Нині він сприймається не стільки пов’язаним з давніми українськими традиціями, як з російською церковною культурою. До того ж сучасним календарем користуються ті Церкви, які вже підтримали нашу Помісну Церкву.

Водночас фактори з минулого, які стояли на перешкоді календарних змін, нині втрачають свою актуальність. Тому прагнення збереження і утвердження своєї української та духовної ідентичності, захист від агресії «русского міра», вимагали від нашої Церкви назрілого рішення – долучитися до більшості Помісних Православних Церков, запровадивши у вжиток новоюліанський календар, як більш точний астрономічно та церковно прийнятий, зі збереженням традиційної пасхалії.

Архієрейський Собор два місяці тому ухвалив відповідне рішення, яким пропонується з 1 вересня, коли за традицією розпочинається новий церковний рік, перейти на новоюліанський календар. Разом з тим Архієрейський Собор визнав за необхідне забезпечити тим парафіям і монастирям, які бажають дотримуватися старого календаря, цю можливість. У календарній реформі ми не будемо нікого примушувати, даючи можливість прийняти необхідні зміни поступово і усвідомлено.

Тож пропоную Помісному Собору затвердити вже ухвалене Архієрейським Собором рішення щодо календарних змін. Це рішення є назрілим та правильним. І ми бачимо, що воно вже позитивно сприйняте і суспільством, і українською державою, яка нещодавно внесла зміни до законодавства щодо державних свят, які пов’язані з релігійним календарем.

Календарна комісія підготувала і Київська Митрополія до Собору видала Церковний календар за новоюліанським обчисленням на 4 місяці поточного року (з вересня до грудня) та на наступний 2024 рік. Це полегшить перехід на новий календарний стиль та допоможе у розв’язанні практичних питань, які у зв’язку з цим виникатимуть.

Підсумок

Шановні делегати Собору, дорогі брати і сестри!

Підсумовуючи доповідь, представляю на розгляд Собору наступні пропозиції, які мають бути, у разі підтримки, зафіксовані у соборних рішеннях і постановах:

Дати оцінку діяльності Київської Митрополії та Предстоятеля за час, що минув від попереднього Собору.
Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) та Архієрейським Собором нашої Церкви рішення, ухвалені за час від Об’єднавчого Собору, відображені у відповідних синодальних документах і соборних постановах, в тому числі судові діяння.
Від імені Помісного Собору засвідчити бажання і готовність нашої Помісної Церкви вести діалог, мета якого – досягнення єдності українського православ’я навколо Київського престолу на засадах Томосу про автокефалію та згідно з принципами, раніше вже викладеними Архієрейським Собором.
Підтримати, як це вже зробив Архієрейський Собор, Предстоятеля ПЦУ в питанні незалежності Церкви від зовнішніх впливів на церковне життя і управління.
Затвердити ухвалений Архієрейським Собором Статут (положення) про управління УПЦ (ПЦУ).
Затвердити постанову Архієрейського Собору про календарне питання, схваливши перехід на новоюліанський календар з 1 вересня цього року, зберігаючи за парафіями та монастирями, які цього бажають, право використовувати старий календар.
Затвердити текст Послання до пастирів Помісного Собору ПЦУ.
Затвердити Декларацію «Про негативне ставлення до гріха содомії (гомосексуалізму), його пропаганди у суспільстві і так званих одностатевих шлюбів (одностатевих співжиттів)».
Затвердити текст подячного листа Помісного Собору до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха.
Підтримати викладені у цій доповіді оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.

Дякую всім вам за увагу! Нехай Бог благословить нашу плідну соборну працю на благо Церкви і України. Слава Господу нашому Ісусу Христу! І слава Україні!

Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)