Промова Пані Ліни КОСТЕНКО

 

Шановний пане Посол!

Шановні працівники Посольства! І всі присутні, дорогі друзі й колеги!

 

В такий важкий час ми зібралися тут з такої гарної нагоди. Орден Почесного Легіону – це лицарський орден, велика честь отримати його.

Для мене це була абсолютна несподіванка. Я ж належу до всесвітньо невідомої літератури. І раптом така відзнака. Дякую Франції. Вона завжди жила в моєму серці. Навіть за часів «залізної завіси» я бувала там думками і душею, пишучи «Руан», чи «Ван Гога» й Рембо, чи Аполлінера. Бо «кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон».

Коли мене звинувачували в антирадянській творчості і викликали на розправу, я процитувала Камю, що світ ділиться на чуму та її жертв. І сказала, що я просто не стала на бік чуми. Це було девізом шістдесятників – не стати на бік чуми.

А тепер ця альтернатива постала вже перед всім людством. Вібріони чуми нікуди ж не зникли, як і передбачав Камю. Вони росли й наливались люттю, і тепер обрушились на Україну в найпотворніших формах війни. І ми глибоко вдячні Європі, вдячні Франції, вдячні всім країнам і людям, які не стали на бік чуми.

За дивним збігом я саме закінчую книжку, в якій є кілька французів, що зіграли в історії України неоціненну роль. Йдеться, зокрема, про Одесу, перші градоначальники якої й фактично будівники – дюк Рішельє, який тепер стоїть, обкладений мішками з піском, і Ланжерон. Друг Рішельє, маркіз де Кастельно, за його дорученням написав історію того краю, вживши, щоправда, назву «Новоросія», бо так його назвала Катерина Друга, загарбавши наші степи. Ад’ютантом Рішельє був Рошешуар, який згодом став мером Парижа. До речі, й командором ордена Почесного Легіону. Це ж орден давній, його заснував ще Наполеон.

В цій книжці згадується й маркіз Дотішамп, генерал Дністровської і Кримської інспекції, ад’ютантом якого був автор «Енеїди», наш Котляревський. Після відставки цей маркіз жив у маєтку в Народичах, які так постраждали від радіації. А повернувшись у Францію, став комендантом Лувра.

І є ще один француз, про якого я хотіла б написати. З яким я десять років ходила в чорнобильські експедиції. Це Домінік П’єр де ля Фліз. Не знаю, наскільки він відомий у Франції, але це дивовижна людина. Наполеонівський офіцер, медик, поранений під Смоленськом, потрапив у полон. Йому допоміг генерал Гудович, запросив у свій маєток на Чернігівщині. Там де ля Фліз і одружився, взяв дружину з доброго українського роду Маркевичів. Потім працював старшим лікарем Київщини й Полісся, досліджував вплив навколишнього середовища на здоров’я людей. Чи міг він тоді уявити, як чорнобильська катастрофа знищить цей край?! Він спілкувався з поліщуками, вивчав їхній побут, записував звичаї, навіть уклав словничок, щоб порозумітися з ними. А головне – малював їх, створив цілу галерею типів, дев’ять альбомів! Ось чому він був зі мною в моїх чорнобильських експедиціях, – бо я ходила в мертвих селах, а на його малюнках були колишні живі мешканці цих сіл.

І ось недавно я дізналася, що в Кропивницькому є майстриня, Олена Мединська, яка створює чудові своєрідні ляльки за малюнками де ля Фліза. Зараз у Києві відкрилась її виставка, в Музеї українського народного декоративного мистецтва. Вона вважає, і я вважаю, що треба назвати його іменем одну з київських вулиць. Він малював і пейзажі Київщини, і Чорнобиль, і село Мощун, яке знищили росіяни, якого вже нема, а на малюнку де ля Фліза є.

Взагалі французи зробили чималий внесок в історію України. Не кажучи вже про Боплана з його «Описом України» й картами, Меріме з його дослідженням про Богдана Хмельницького. А яку книгу написав Жан-Бенуа Шерер про козаків! Або П’єр Шевальє, який навіть командував козацьким загоном під час облоги Дюнкерка. І всі вони в один голос відзначають мужність і волелюбність козаків, для яких гаслом було – «Перемога або смерть». Навіть д’Омаль, який писав не про козаків, а про принців Конде, і той сказав, що козаки не були військовими, військовослужбовцями. Вони були воїнами.

І ось тепер ми бачимо, що наші хлопці, наші чоловіки – це справді воїни. Це в генах. Вони героїчно борються і вони переможуть.

Ви знаєте, що я орденів і звань ніколи не приймала, політичної біжутерії не ношу.

Але цей лицарський орден я приймаю з вдячністю. І присвячую його нашим воїнам. Бо це найпочесніший наш Легіон.

Ліна КОСТЕНКО

14. 07. 2022

+++++++++++++

Allocution de Madame Lina KOSTENKO

 

Votre Excellence, Monsieur l'Ambassadeur !

Chers collaborateurs de l'Ambassade de France !

Chers invités, chers amis et collègues !

 

Par les temps si lourds, une si belle occasion nous réunit ici. La Légion d'honneur est un ordre chevaleresque, et c'est un grand honneur que de la recevoir.

Ce fut une surprise complète pour moi. Moi qui appartiens à une littérature mondialement méconnue. Et soudain une telle récompense.

Merci à la France. Je l’avais toujours dans mon cœur. Même à l’époque du "rideau de fer", je m’y rendais, dans mes pensées et dans mon âme, en écrivant "Rouen", ou "Van Gogh" ou encore « Rimbaud » et « Apollinaire ». Car "les limites de l'âme passent au-dessus des mondes, là où il n'y a guère de zones de démarcation".

Lorsque, accusée d’activités antisoviétiques, je faisais face à mes juges, je leur ai dit, en citant Camus, que le monde se partage entre la peste et ses victimes. Et je leur ai dit que mon choix était tout simplement de ne pas prendre le parti de la peste. C'était d’ailleurs  le mot d’ordre des « шестидесятники » : ne pas prendre le parti de la peste.

Et à présent, cette alternative se pose devant l'humanité toute entière. Car les vibrions de la peste n'ont guère disparu, comme l'avait d’ailleurs prédit Camus. Ils ont mûri en se nourrissant de rage pour s’abattre sur l'Ukraine dans les formes d’une guerre des plus horribles. Et nous sommes profondément reconnaissants à l'Europe, reconnaissants à la France, reconnaissants à tous les pays et tous les peuples qui n'ont pas pris le parti de la peste.

Par une curieuse coïncidence, je viens de finir un livre dans lequel il y a plusieurs Français, qui ont joué un rôle inestimable dans l'histoire de l'Ukraine. Il s’y agit notamment d'Odessa, dont les premiers maires étaient en fait ses bâtisseurs - le duc de Richelieu, qui se dresse toujours debout, en monument, quoique bardé de sacs de sable, et le comte de Langeron.

Un ami du duc de Richelieu, le marquis de Castelnau, écrivit à sa demande une histoire de cette contrée, quoique en utilisant le nom de « Novorossiya », car c'est ainsi que Catherine II l'appela, après avoir conquis nos steppes.

De Richelieu avait pour aide de camp Rochechouart, qui devint plus tard maire de Paris. Soit dit en passant, il fut également commandeur de la Légion d'honneur. Car, il s’agit, rappelons-nous, d’un ordre ancien, fondé encore par Napoléon.

Le livre mentionne également le marquis d’Autichamp, inspecteur général pour  la Dniestrie et la Crimée, qui avait, lui, pour aide de camp, notre Ivan KotIiarevskyi, l'auteur de "l'Enéide". Après sa retraite, le marquis s’installa sur un domaine à Narodytchi, village qui sera plus tard si lourdement touché par la radiation. De retour en France, il devint gouverneur du Louvre.

Et il y a un autre Français sur lequel j'aimerais écrire. Lequel était mon compagnon lors de mes expéditions à Tchernobyl pendant dix ans. Il s'agit de Dominique Pierre de la Flise. J’ignore s’il est suffisamment connu en France, mais c'est une personnalité incroyable. Un officier de Napoléon, médecin de guerre, qui fut blessé près de Smolensk et capturé. Il fut ensuite aidé par le général Goudovytch, qui l'a invité dans son domaine, dans la région de Tchernihiv.

C'est là que de la Flise s'est marié, prenant une femme descendante de la bonne dynastie ukrainienne Markevich. Il a ensuite travaillé comme médecin-chef de la région de Kyiv et de Polissia, tout en étudiant l'impact de l'environnement sur la santé des populations.

Aurait-il pu imaginer alors à quel point la catastrophe de Tchernobyl toucherait cette région ?! Il fréquentait beaucoup les habitants locaux, étudiait leur mode de vie, consignait leurs coutumes et a même composé un dictionnaire pour mieux s’entendre avec eux.

Et surtout, il les a dessinés et a laissé toute une galerie typologique en neuf albums ! C'est pour cela qu’il était avec moi lors de mes expéditions à Tchernobyl : je me rendais dans des villages morts, alors que sur ses dessins leurs anciens habitants apparaissaient toujours vivants.

Il y a peu, j'ai découvert qu'à Kropyvnytskyi, il y a une artisane, Olena Medynska, qui crée de merveilleuses poupées originales à partir des dessins de de la Flise. Ces jours-ci, à Kiev, le Musée d'art décoratif populaire accueille une exposition de ses œuvres. Elle estime, et je suis du même avis, qu'une des rues de Kyiv devrait porter son nom.

Il a également peint des paysages de la région de Kyiv, de Tchernobyl et du village de Mochtchoun, qui a été détruit par les Russes : il n’existe plus, mais sur les dessins de de la Flise il existe toujours.

Il faut dire que les Français ont imprimé leur marque sur l’histoire et l’historiographie ukrainiennes. Rien qu’à évoquer de Beauplan avec sa "Description d'Ukraine" et ses cartes, ou Mérimée avec ses recherches sur Bohdan Khmelnytskyi. Et le livre de Jean-Benoit Scherer sur les Cosaques ! Ou Pierre Chevalier, qui a même commandé un détachement cosaque lors du siège de Dunkerque.

Et tous, à l’unanimité, ils ont vanté le courage des cosaques toujours épris de liberté, dont le mot d’ordre était "la Victoire ou la mort". Même d'Aumale, qui n'a pas écrit sur les Cosaques mais sur les princes de Condé, disait que les Cosaques n'étaient pas des soldats, ni des militaires, ils étaient des guerriers.

Et de nos jours, nous voyons que nos fils et nos hommes, ce sont de vrais guerriers. C'est dans leurs gènes. Ils se battent héroïquement et ils gagneront.

Vous savez, je n'ai jamais accepté d'ordres ni de titres, je ne porte pas de colifichets politiques.

Mais j'accepte avec gratitude cet ordre chevaleresque. Et je le dédie à nos guerriers. Parce qu’ils sont notre légion la plus honorable.