Все було б просто, якби так сказав кожний...

 

«Потрібні спільні зусилля держави і церкви для впровадження реформ швидко і одночасно на всіх напрямках. Церква відокремлена від держави, але не від суспільства»

Ніна Ковальська, Надзвичайний і Повноважний Посол

 

Для кожної людини колись настає час, коли вона підбиває підсумки пройденого шляху і задається запитанням - чи вірно він був обраний, той шлях. Моя відповідь ствердна, хоча я і не належу до тих, хто робить свій вибір з дитинства.  Після закінчення середньої школи поступила на романо-германське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Тоді мені було невідомо про існування факультету міжнародних відносин. Але навіть якби я знала про це, вступ на цей факультет мені не загрожував. Не допомогла б і шкільна медаль, бо довгий час доступ до цього Київського Афону для дівчат був закритий.

  Працюючи в “Інтуристі” після закінчення навчання в університеті, вдосконалила розмовну англійську мову. Працювала в Європейській Економічній Комісії при міжнародних організаціях у Женеві, вдосконалила знання французької мови. В 1970 р. мені запропонували роботу в МЗС на посаді аташе відділу преси. Застала в міністерстві трьох жінок на дипломатичних посадах.  Робота у відділі преси була для мене цікавою і корисною. За специфікою службових обов’язків, постійно користувалася закритим фондом бібліотеки. А там - праці зарубіжних політологів і політиків, література історичного спрямування, зокрема, праці М. Грушевського, В. Винниченка, література "розстріляного відродження", зарубіжна періодика. Було чим заповнювати лакуни радянської освіти. Акумулювався досвід участі в роботі органів ООН та в міжнародних конференціях.  Проте через якийсь десяток років я звернулася до заступника міністра з проханням перевести мене до іншого відділу. Він відповів жартома: ”Занадто добре працюєш. Ніким замінити. Завали роботу, тоді перейдеш до іншого відділу”.

  Перелом у моїй професійній діяльності стався у 1991 році. Тоді я була представником України в Комісії ООН з питань становища жінок. За ротацією, від Східно-Європейської регіональної групи Головою сесії Комісії було обрано депутата Парламенту Німецької Демократичної Республіки. Але країна, як така, припинила своє існування, і необхідно було обрати нового Голову. За рекомендацією нашої регіональної групи Головою 35-ї сесії Комісії було обрано мене, 1-го секретаря, представника України. Склалася курйозна ситуація, коли на сесії головував 1-й секретар, а його заступники залишилися в попередньому складі - посол і заступник міністра.

  Реакція в міністерстві була миттєвою - мене підвищили до посади радника, і невдовзі я очолила щойно створений відділ прав людини. Через якийсь час стала радником Постійного Представництва України при міжнародних організаціях у Женеві, заступником постпреда, а у 1998 році мене було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України у Швейцарській Конфедерації.  На перших етапах існування нашої незалежної держави про неї мало знали в Європі і зокрема у Швейцарії. Тому Посольством надавалася першорядна увага питанням інформування урядових і бізнесових кіл та громадськості країни про Україну - її внутрішнє життя, економіку, зовнішню політику, проблеми та особливості становлення держави.

  Чим цікава нам Швейцарія? Вона цікава як успішна країна з розвинутими технологіями, високими соціальними стандартами, конфедеративним устроєм, що забезпечує широкі права кантонам, країна успішної прямої демократії з бездоганною судовою системою і непідкупною поліцією, з високим рівнем суспільної свідомості і моралі, успішною мовною політикою. І цей перелік можна продовжувати до безкінечності.  Але якщо коротко, то Швейцарія - класичний приклад країни, упродовж століть випестованої “суворою” протестантською церквою. Здається, що церква Кальвіна вакцинувала швейцарців на віки вічні від пандемії корупції, хабарництва, крадіжок, "дружби" з офшорами, бідності, наркоманії, алкоголізму та інших соціальних недуг, від яких потерпає людство.

  Навіть пандемія коронавірусу обійшла Швейцарію стороною. Як, до речі, і Данію, Норвегію, Швецію, Фінляндію, Ісландію та інші країни з протестантською релігією. І це не конспірологія. Це легко перевіряється статистикою.  В країні жодних протестів, страйків, невдоволення. В усьому толерантність, ощадливість, впевненість і порядок - все працює, як надійний швейцарський годинник. Мабуть, ще й тому, що ніхто тут не купує одразу п’ять таких годинників. Достаток і розкіш також стримані і помірковані.  Тут усі приймають швейцарський спосіб життя: французький філософ, громадянин Женеви, Жан Жак Руссо, який бачив порятунок людської природи від руйнівного впливу суспільства у всебічному розвитку освіти, і саркастичний Вольтер, який висміював всіх і все, і Володимир Ленін, засновник першої і останньої атеїстичної держави. І один лише французький філософ Жан Кальвін, відлучений від церкви і вигнаний з Франції, спочатку вигнаний також і женевською владою за його “занадто суворі моральні постулати”, був потім запрошений до Женеви розбудовувати свою церкву і виховувати швейцарців так, як він розумів Святе Письмо.

  Звичайно, хотілося зачерпнути якомога більше досвіду від цієї країни в різних галузях суспільного життя. Серед основних завдань посольства було передусім забезпечення співробітництва у сфері торговельно - економічних відносин - через реалізацію уже запроваджених проєктів та пошук нових зв’язків між діловими колами Швейцарії та українськими підприємцями. При цьому враховувалася специфіка країни - її конфедеративний устрій і роль кантонів у вирішенні питань життєдіяльності суспільства. Встановлювалися зв’язки з мерами міст, кантональними торговельними палатами. Ділові кола кантонів запрошувалися до участі в бізнес-семінарах у рамках двосторонньої економічної комісії.

  Українські фахівці брали активну участь у проєктах трирічної урядової програми Швейцарії з питань сприяння проведенню соціально орієнтованих економічних реформ у країнах Східної Європи.

  Швейцарським урядом фінансувалися проєкти консультативної допомоги, приміром, проєкт реабілітації гідроенергетики України.

  Враховувалася і інша специфіка Швейцарії - як одного з європейських центрів міжнародного життя. Надавалося сприяння участі українських представників у міжнародних заходах, які проводилися у Швейцарії. Пригадується перша міжнародна виставка країн з перехідною економікою в Женеві у 1999 р. з метою залучення інвестицій у ці країни. Делегація КМДА запропонувала тоді рекордну кількість інвестиційних проєктів - понад 400. Наступні пропозиції не були такими численними і були більш продуманими та реалістичними.

  Найбільш успішною за оцінкою швейцарської сторони була співпраця у правовій галузі. За такими напрямами, як реформування сфери юстиції України, вдосконалення пенітенціарної системи, боротьба зі злочинністю, зокрема економічною злочинністю. Проводилися семінари, консультації, здійснювалася експертиза законопроєктів. Проте коли оцінюєш результати цієї роботи сьогодні, через чверть віку, хотілося б, щоб вони були більш відчутними. Хоча... крапля камінь точить.

  Наукове співробітництво здійснювалося за 25 проєктами в різних галузях суспільних і природничих наук.

  Було запроваджено кілька програм у гуманітарній сфері. Приміром, програма “Охорона здоров’я матерів та дітей”, за якою до України було відправлено спеціальне медичне обладнання на значну суму. Урядом Швейцарії щорічно виділялися кошти на подолання наслідків аварії на ЧАЕС. Надавалася урядова допомога населенню Закарпаття, що постраждало від повені.

  Проводилися зустрічі з громадськими та релігійними організаціями, передусім з тими, які приймали на відпочинок дітей, що проживали в зоні забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи.

  Не пригадую бодай одного випадку, коли б звернення посольства до уряду Швейцарії було залишене поза увагою.

  В жодному разі не применшуючи значення для України співпраці зі Швейцарією, хотілося б розповісти й про друге моє призначення - Надзвичайного і Повноважного Посла України при Ватикані. Ця місія була унікальною, тому що унікальною є держава акредитації. Єдина держава церкви, найменша за територією (44-га), до голосу якої прислухаються мільйони людей в усьому світі.

  Унікальним був і час мого призначення - у рік 2000-ліття християнства. Це - чи не найліпша нагода поділитися враженнями про відзначення цієї історичної події, поміркувати над значенням християнської віри для творення Європейської цивілізації, роллю церкви у цьому процесі, поглянути в історичній ретроспективі на державно - церковні відносини.

  Отже, Рим у 2000-му році. Безперервні потоки туристів і паломників (того року Рим прийняв близько 25 млн. гостей), ювілейні заходи (їх було 3400) створювали якусь особливу атмосферу єднання цього древнього міста з цілим світом, злиття сьогодення з сивою давниною.

  Навіть щорічне Великоднє послання папи "Urbi et Orbi" ("Місту і Світу") сприймалося якось по особливому, перегукуючись зі словами латинського поета перших років християнської ери Овідія: "Romanae spatium est urbis et orbis edem" (Протяжність Риму і світу однакова).

  Саме так уявляли собі римляни світ, прокладаючи дороги на теренах Західної Європи, запроваджуючи римське право в підмурки молодих держав "варварських" народів Європи, об'єднуючи їх через навернення у християнську віру. Християнство проникало на європейську територію Римської імперії ще в II - III ст. Процес прискорився у IV ст, коли християнство стало державною релігією імперії.

  Вся життєдіяльність Ватикану в 2000-му році проходила під знаком ювілею. Виступаючи в січні перед акредитованими при Ватикані послами, папа Іван Павло II проголосив 2000-й рік роком Солідарності. Паломницькі подорожі понтифіка були безпосередньо присвячені цій історичній події. В березні відбулась його подорож до Святої Землі. Він відвідав Йорданію, Ізраїль, Палестину, Єрусалим. То була його 91-а подорож, найважливіша і найскладніша, про яку він, за його словами, мріяв 22 роки його служіння у Ватикані.

  Під час подорожі до Єгипту Папа звернувся до християнських церков світу із закликом докласти всіх зусиль для пришвидшення процесу об'єднання, щоб у III тисячолітті досягнути повної єдності. Преса нагадувала, як Іван Павло II - невтомний прихильник діалогу та порозуміння між релігіями, 15 років тому вперше в історії Ватикану переступив поріг синагоги у Римі.

  В рамках ювілейних заходів у базилиці св. Петра був проведений День покаяння. Від свого імені Іван Павло II визнав провину церкви за походи хрестоносців, інквізицію, переслідування. Було оголошено реабілітацію Галілео Галілея, Джордано Бруно, Яна Гуса. Імена, знайомі зі шкільних підручників історії, нагадують про тривалі релігійні війни і революції в Західній Європі XVI ст. Це був масовий релігійний і суспільно-політичний рух за переосмислення ролі церкви і духовенства у суспільстві, за реформування церкви і реорганізацію церковного життя. Серед вимог була і відмова від верховенства Папи.

  Католицька церква не прийняла тоді жодної з вимог реформаторів. В результаті розколу католицької церкви виникла третя гілка християнства - протестантська. До питання реформування католицька церква повернулася в XX ст. Впродовж 4 років (1962-1965 рр.) II Ватиканський собор розглядав питання всебічної модернізації церкви в умовах секуляризації, глобалізації, поширення споживацької психології (реформування церкви, активізація її участі в соціально-політичному житті суспільства, діалог з навколишнім світом).

  Реформація XVI ст. в Західній Європі мала вплив на країни Східної Європи, в тому числі і на Україну. Діяльність митрополита Петра Могили була спрямована на розбудову церковного і культурного життя країни через запровадження реформ церкви і освіти. Проте в Україні не було масового руху за оновлення. Гальмом була відсутність статусу незалежної держави та розкол церкви і відсутність у неї канонічності.

  Попри відмінності в організації церковного життя і деякі ідеологічні розбіжності, церкви всіх трьох конфесій - католицької, православної і протестантської - поділяють одні християнські цінності і сприяють їх поширенню і закріпленню в суспільній свідомості, підвищенню рівня суспільної моралі.

  Ранній етап розвитку європейської цивілізації позначився суперництвом між Папою і монархами за право домінувати над християнством. Реформами Папи Григорія VII втручання світської влади в церковні справи було обмежене. Германські королі до XVI ст. висвячувалися на імператорський трон Папою Римським.

  Історія зберегла наочний приклад впливовості Папи в XI ст. Германський імператор Генріх IV, відлучений від церкви за неприйняття реформи Папи Григорія VII, три дні чекав прощення від Папи як грішник у покаянні - босоніж з непокритою головою - у невеликому італійському містечку Каносса. У мові зберігся фразеологічний вислів "ходити до Каносси" (принижуватися перед супротивником).

  Особа імператора Генріха IV цікава нам ще й тим, що його дружиною була київська княжна Євпраксія, сестра Володимира Мономаха. Шлюб був нетривалий і нещасливий. Виступивши перед 30 тис. єпископів папського синоду у місті П'яченца, Євпраксія викрила імператора в аморальності, за що він був удруге відлучений від церкви і зрештою зрікся трону, а Євпраксія безпечно повернулася до Києва.

  Є і приклад "неприборканих" Папою королів. Англійський король Генріх VIII (XVI ст.), не отримавши дозволу на розлучення від Папи Климента VIII, відмовився від авторитету Папи і "Актом верховенства" утвердив себе главою церкви і в такий спосіб став засновником англіканської церкви. Статус глави англіканської церкви і донині зберігається за королівським подружжям Великобританії.

  У ювілейному році увага посольства України була зосереджена на підготовці офіційного візиту Папи Івана Павла II до України. На початкових етапах виникло багато проблем через позицію Росії. Річ у тім, що Папа раніше отримав запрошення від М. Горбачова, підтверджене запрошенням Б. Єльцина. Але такі візити розглядаються у Ватикані як паломницькі подорожі, і для їх здійснення необхідно мати запрошення і від глави церкви. Патріарх РПЦ Алексій II такого запрошення не дав, а в Москві ніяк не могли допустити, щоб візит до України відбувся раніше, ніж до Росії. Спеціально для обговорення цього питання Ватикан відвідав прем'єр-міністр М. Касьянов. Йшлося про те, що навіть якщо візити відбудуться одночасно, то для України це, мовляв, міг би бути візит у скороченому режимі - зупинка на 1-2 дні після відвідання Росії. Проте Папа відвідав Україну. Це сталося в червні 2001 р. І це був дуже успішний повноцінний 5-денний візит.

  Упродовж усього ювілейного року посольством надавалося сприяння українським журналістам в організації їх перебування в Римі для підготовки інформаційних матеріалів про Ватикан. З іншого боку, посольство допомагало італійським журналістам домовлятися про інтерв'ю з політичними, державними і громадськими діячами для ознайомлення італійської громадськості з життям України.

  В контексті підготовки до візиту проводилися конференції, зустрічі, надавалися численні інтерв'ю радіо, телебаченню, газетам Італії.

  Серед цих заходів - конференція, присвячена 10-річчю незалежності України за участю науковців з України, Італії, Франції, США, конференція з питань сучасного релігійного життя в Україні, зустрічі зі студентами та викладачами університетів Рима.

  Центральною подією, як перший крок назустріч Україні, стала проведена посольством в аулі Павла VI (зала для проведення важливих заходів) зустріч солідарності з дітьми Чорнобиля, головним елементом якої була аудієнція Святійшого Отця.

  У заході брали участь родини та представники благодійних організацій, що опікуються оздоровленням чорнобильських дітей - близько 2 тис. людей з різних районів Італії і сусідніх країн - Франції, Швейцарії. Були присутні посли, акредитовані при Святому Престолі. Завдяки налагодженню телетрансляції на Італію та Україну, цю зустріч дивилися жителі обох країн.

  Візиту Папи в Україну був присвячений благодійний концерт, проведений посольством спільно з Вікаріатом Рима за участю хорових колективів італійських університетів та артистів з України. Серед присутніх були депутати італійського парламенту, керівники дипломатичних місій, діячі культури і мистецтва, журналісти.

  За час підготовки та проведення, і за результатами візиту Івана Павла II до України було розповсюджено величезний обсяг інформації про Україну, адже це був перший візит глави католицької церкви до Києва, історичного серця християнства східних слов'ян. За майже чверть століття, що минуло після візиту, не трапилося жодної такої яскравої, позитивної події, яка б привернула до України стільки уваги з боку міжнародних ЗМІ, і навряд чи найближчим часом з'явиться. Візит підтвердив історичну європейськість України, надав підтримку її сучасному курсу на інтеграцію з Європейським Союзом, її прагненню повернутися в сім'ю християнських народів Європи.

  Упродовж двох тисячоліть на європейському континенті суспільно-політичні формації приходили на зміну одна одній, змінювались стосунки між людьми, між церквою і світською владою, між державами. Незмінною залишалася тільки Вічна Книга і закарбовані в ній високі духовні орієнтири, які по різному сприймалися на різних етапах розвитку суспільства, відповідно до рівня суспільної свідомості. Поступово сила Закону витіснила закон сили, за яким суспільство жило на початкових етапах свого розвитку.

  Утвердження сили Закону в суспільстві верховенства права та рівності громадян перед Законом, створення громадянського суспільства - вище досягнення Європейської християнської цивілізації. Законодавчо врегульовані і державно-церковні відносини.

  Скільки часу для цього знадобилося?

  Контури громадянського суспільства окреслив ще Арістотель у IV ст. до н.е.: "Необхідно встановити контроль громадян над урядом і навчити громадян, як це робити".

  Цю думку розвинув Джон Лок (XVII ст.):"Суспільство - вільний контракт, що поважає природні права людини".

  У XVIII ст. Монтеск'є виклав своє бачення цього питання: "Для забезпечення прав людини необхідно мати 3 влади - законодавчу, виконавчу і судову".

  "Habeas Corpus Act" (1679 р.) - перший документ, прийнятий парламентом Великої Британії, що гарантує захист індивідуальних прав людини.

  "Декларація прав короля і парламенту" (1689 р. ), прийнята парламентом Великої Британії, відкрила шлях до переходу від абсолютної монархії "Божественного права" до конституційної монархії.

  У країнах Західної Європи філософські роздуми стали реальністю. В першу чергу це стосується країн Північної Європи. Реформаторський рух XVI ст. до мовного кордону між романською і германською Європою додав ще і релігійний кордон між католицькою та протестантською Європою. Сталося так, що країни Північної Європи, у яких переважає протестантська релігія, стали авангардом прогресу, взірцем, гідним наслідування.

  У наш час християнські цінності сприймаються як загальнолюдські. Настільки "загально", що навіть Рада Європи, розробляючи проєкт Конституції Європи впродовж більш як 20 останніх років, забула згадати про участь церкви у творенні Європейської християнської цивілізації. Ватикан мусив втрутитися, щоб нагадати про це.

  Якось у тіні залишаються зусилля церкви, її роль у суспільстві. Церква, мовляв, інституція особлива. Вона стосується "невидимого" світу. Зрештою, вона відділена від держави... Вивчаючи досвід європейських країн, наприклад, у галузі судочинства чи організації поліцейської служби, чи замислюємося ми над тим, як було досягнуто успіхів у цих сферах? Чи достатньо тут зусиль тільки з боку держави? Скільки поколінь швейцарських чи німецьких пасторів трудилися, щоб виховати майбутнього суддю, аби той розумів суть звертання до нього "Ваша честь", або майбутнього поліцейського, аби він став непідкупним вартовим Закону і Порядку?

  Що робити нам, щоб оздоровити наше заструплене корупцією і хабарництвом суспільство, щоб повернути країні втрачені християнські чесноти? Потрібні спільні зусилля держави і церкви для впровадження реформ швидко і одночасно на всіх напрямках. Церква відокремлена від держави, але не від суспільства. Часто цитується висловлення Авраама Лінкольна: "Я почуваюся добре, коли роблю добро, а коли роблю зло, почуваюся зле. Це і є моя релігія". Здається, все так просто. Все було б просто, якби так сказав кожний...

Проєкт  Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин "Жіноче обличчя української дипломатії" . Куратор Ірина Матяш

 

Вставка

Ніна Ковальська – перша жінка Надзвичайний і Повноважний Посол в незалежній Україні. З 1973 — брала участь у міжнародних форумах, конференціях, сесіях Генеральної Асамблеї ООН, була представником України в Комісії ООН зі становища жінок. 1998-2000 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Швейцарській Конфедерації та у Князівстві Ліхтенштейн. 1998 - 2003 — Надзвичайний і Повноважний Посол України у Ватикані за сумісництвом. Нагороджена Хрестом дами Великого хреста ордена Пія ІХ.