Публікуємо ексклюзивне інтерв’ю Отця і Глави Української греко-католицької церкви Блаженнішего Святослава для Часопису «Київ дипломатичний».

Ваше Блаженство, у березні виповнилося 15 років Вашого служіння як Глави Української Греко-Католицької Церкви. На цей період припали Революція Гідності, російська агресія, окупація Криму та повномасштабна війна. Як ці роки змінили Святослава Шевчука – не лише Предстоятеля Церкви, а й людину?

Ми всі дозріваємо – не тільки в літах, але і в Божій благодаті. Якщо пригадати 2011 рік, ті обставини, які тоді були, ми насправді до кінця не розуміли ні як народ, ні як держава, що на нас очікує у найближчому майбутньому. Я пригадую першу зустріч із тодішнім президентом України паном Януковичем – то був Страстний четвер 2011 року. До того часу він відмовлявся мати зустрічі з представниками Всеукраїнської ради церков, із моїм попередником Любомиром. А тут, бачите, була цікавість його: хто такий цей новий очільник Греко-Католицької Церкви?

Насправді, якщо згадати ті 15 років, це були дуже важкі, можливо, найдраматичніші роки нашої історії. Проте можна побачити, що поруч із нами й попереду нас завжди крокував Господь Бог, ведучи за руку. У цій ході за Спасителем ми зростали, усвідомлювали себе суб’єктом міжнародних стосунків, будівничими нашої батьківщини. Ми зрозуміли: ніхто не збудує Україну замість нас і ніхто не боронитиме її за нас. Нікому у світі так не потрібна Україна, як самим українцям. Це, мабуть, Боже милосердя, що Господь не відкриває наперед усіх тяжких моментів, які доведеться пройти. Пригадую інтерв’ю з архієпископом Володимиром Стернюком, очільником нашої церкви в підпіллі. Коли Церква вийшла з підпілля, журналіст запитав його: якби Господь наперед показав усе, що доведеться пережити, – комуністичні в’язниці, концтабори, підпільну церкву, чи погодилися б ви стати священником? Архієпископ замислився й відповів: якби я це все побачив наперед, мабуть, злякався б.

Але саме в цьому й полягає Боже милосердя: Господь не показує майбутніх випробувань. Чому? Бо пройти їх гідно можна не завдяки людським зусиллям чи мудрості, а завдяки Його силі, благодаті та довірі до Нього. Так ми прожили ці п’ятнадцять років – і так крокуємо далі.

Україна вже багато років живе у стані війни. Чи має християнин моральне право втомитися від війни? І де проходить межа між природною людською втомою та небезпечним зневіренням, яке ворог може використати проти суспільства?

На жаль, ця війна триває вже понад дванадцять років – від 2013-го й дотепер. Вона мала різні етапи й форми, але лишається одним процесом. Коли говоримо про повномасштабне вторгнення, то багато закордонних журналістів і партнерів зауважують: ця війна вже триває довше, ніж Перша світова.

Людська природа схильна до втоми, адже людина – істота, яка виснажується. Ми можемо діяти активно в будь-якій сфері, але все одно маємо властивість втомлюватися. І це не соромно. Проте існує тонка межа між втомою та зневірою. Той, хто втомився, може відновитися й крокувати далі. Той, хто зневірився, втрачає світло, не бачить сенсу рухатися тією самою дорогою, піддається спокусі повернути назад чи опустити руки.

Отже, право на втому ми маємо, але на зневіру – ні. Бо зневіра є поразкою для самої людини. Той, хто зневірився, потім не простить собі цього й завжди згадуватиме той момент як особисту невдачу. Зневіра приходить не лише від виснаження, а від незнання, де черпати сили. Вона властива тому, хто думає, що все у житті можна зробити лише власними силами. Можна сказати сучасною мовою: зневірюється self-made man, який покладається тільки на себе. А християнин, гідна людина, розуміє: втома чи навіть невдача можуть стати скарбом. Правильно пережитий досвід відкриває шлях до зростання.

Християни мають маленький секрет, як не перетворити втому на зневіру: ніхто не зневірюється з тих, хто вміє любити. Любов і альтруїзм – коли живеш не для себе, а для інших, для Бога й ближнього – відновлюють сили. Євангеліє показує це у чуді помноження хлібів і риби: любов теж помножує та відновлює.

Мати та батько люблять дитину, але вони втомлюються, а любов знову мотивує, відновлює їхню волю жити та жертвувати заради майбутнього дитини. Те саме стосується нашої всенародної боротьби. Якщо ми думаємо лише «що держава дала мені», то швидко зневіримося. А якщо питаємо себе «що я дав для спільної перемоги, чим послужив своєму народу», тоді дух жертовності відновлює сили.

Як каже псалмоспівець: «Обновиться, як орел, юність твоя». Ця орлина юність, вічна молодість духу – дар Святого Духа, який є духом Божої любові.

Що сьогодні особисто для Вас означає перемога України? Повернення територій, збереження державності, повернення людей, відновлення справедливості, відповідальність агресора? Чи існує межа, нижче якої результат війни вже неможливо назвати справедливим миром?

Згодом на це запитання різні люди дадуть різні відповіді: політик окреслить перемогу України по-своєму; військовослужбовець побачить її крізь призму фронту та боїв; дипломат розгляне перемогу з іншої перспективи.

Я ж відповім як душпастир. Перемогою України буде насамперед факт, що агресор визнає наше існування – як народу і як держави. Це те, що сьогодні ми називаємо суб’єктністю України. Адже нині російська влада поводиться так, ніби України немає. Вона дивиться не на народ, а лише на територію, не бачить культури, історії, навіть нашої Київської церкви.

Доти, доки російські можновладці не визнають Україну суб’єктом стосунків, говорити про перемогу марно. А коли визнають, сам факт цього визнання вже буде перемогою. З нього народяться інші аспекти: якщо існує українська держава та народ, то вони мають право. Бо людська особа є джерелом права, її гідність вимагає пошани. Якщо існує Україна як суб’єкт міжнародного права, то потрібно поважати її права.

Ми маємо право не лише захищати свою гідність, а й утверджувати її – лише тоді можливий діалог. Поки ж співрозмовник не визнає існування України, ми залишаємося в полоні монологу кремлівського диктатора, який намагається нав’язати власну, далеку від реальності перспективу, постійно повторюючи, що України не існує.

Тому я глибоко переконаний: сам факт існування України й визнання цього факту стане ключем і підставою для справжньої перемоги. Це означатиме, що ми змінили свідомість північного диктатора. І він, який так багато говорить про необхідність визнавати реальність, зрештою визнає її – визнає Україну.

Ви неодноразово наголошували, що мир – це не просто припинення вогню. Якими сьогодні є головні моральні критерії справедливого миру для України? І чи може мир бути справедливим без відновлення справедливості щодо окупованих територій, військовополонених, цивільних заручників, депортованих дітей та всіх жертв російської агресії?

Сьогодні слово «мир», на жаль, переживає мутацію свого змісту. Так само, як і слова «любов» чи «правда» – вони часто втрачають первісну силу.

Перша така зміна відбулася під час агресії росії проти Грузії, коли з’явилося поняття «примус до миру». Це нагадувало мені рядки Шевченка з «Кавказу»: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствуй». Тому я завжди наголошую: справжній мир немає нічого спільного з мовчанням на цвинтарях. Мир означає не мертву тишу, а повноту життя. У біблійному понятті «шалом» – це розквіт людини та народу, квітучий сад, що перевершує наші уявлення. Тож справедливий мир для України – це квітуча земля зі щасливим народом, який будує вільну, соборну та незалежну державу.

Не існує справедливого миру без поваги до людей, які живуть на цій землі. Мені боляче чути заклики до компромісів, що передбачають жертву територіями. Ми – не території, ми – живі люди. Справедливий мир неможливий без визнання прав тих, хто тут мешкає, без пошани до їхнього болю та страждання.

Будь-яка справедливість починається з прав жертви. Її потрібно визнати, компенсувати, а злочини – назвати та засудити. Лише тоді можна говорити про відновлення справедливості.

Справедливий мир має бути довготривалим. Він не може зводитися до замороження конфлікту чи тимчасового перемир’я. Це завжди відновлення прав несправедливо покривдженої людини та створення умов для життя на українській землі – у вільній Україні.

Сьогодні дедалі частіше звучить слово «компроміс». Де для Вас проходить моральна межа між компромісом заради припинення кровопролиття і поступкою агресорові, яка фактично винагороджує застосування сили та може лише відкласти наступну війну?

Я думаю, що справжня мета компромісу – це гідність людської особи та цінність людського життя. І саме тому вони не можуть бути предметом компромісу.

Як християни ми не можемо погоджуватися на компроміс зі злом. Коли хтось намагається освячувати війну та називати її «священною», ми мусимо сказати: це злочин проти людини та богохульство проти Господа. Адже наш Бог – не Бог війни, а Бог миру та любові.

Політичні чи дипломатичні компроміси можливі лише як інструменти досягнення мети – забезпечення гідності людини та недоторканності її життя. Але коли йдеться про саму гідність, компромісу бути не може. Ми не можемо поступатися у засудженні агресора чи захисті прав жертви, не можемо мовчати про злочини проти людяності.

Відповідальний дипломат чи юрист ніколи не скаже про компроміс там, де відбувається пряме порушення міжнародного права. Адже якщо можна порушити його в одному випадку, то заперечується вся система права. Як сказано: хто порушив одну заповідь, той зневажив увесь закон.

Отже, ми повинні створювати простір для діалогу, але він можливий лише тоді, коли визнається суб’єктність учасників перемовин. Ми не можемо йти на компроміс із явним злом, брехнею чи злочином – саме вони є головною причиною цієї війни та її моральним тягарем.

Якщо одного дня міжнародні партнери запропонують Україні мирну угоду, яка припинить бойові дії, але фактично закріпить частину наслідків російської агресії, чи повинна Церква сказати українській владі та міжнародній спільноті: існують компроміси, на які не можна погоджуватися навіть заради припинення війни?

Є компроміси, на які не можна погоджуватися навіть заради припинення війни. Церква як спільнота віруючих має особливу місію – бути пророчим голосом, звертатися до сумління суспільства й влади, навіть тоді, коли йдеться про непопулярні істини. Це частина церковного служіння.

Водночас Церква завжди закликає до діалогу, партнерства та виховання. Її голос не засуджує, а формує. Коли йдеться про міжнародні угоди чи документи, потрібна велика мудрість і зрозумілість. Сьогодні ми чуємо заклики: зупинімося там, де ми є, і почнімо справедливу дискусію. У цьому є певна логіка.

Але ми ніколи не можемо погодитися на окупацію української території. Світове співтовариство не має права прийняти, що агресією можна змінювати кордони держав. Інакше світ перетвориться на простір, де панує не сила права, а право сильного. Тоді будь-яка мирна угода втратить сенс. Якщо міжнародне право не діє, то хто поважатиме підписані акти?

Тому до поняття мирної угоди потрібно підходити дуже мудро та професійно. Пригадую слова Папи Лева XIV: неможливо досягти справедливого врегулювання війни без поваги до Конституції України. Україна має Конституцію, яку повинні шанувати і власна влада, і міжнародне співтовариство. Україна є суб’єктом міжнародного права.

Отже, будь-яка мирна угода має бути прозорою, відкритою до суспільного обговорення. Жоден зовнішній тиск не може порушувати міжнародного права та Конституції України. Лише так можна говорити про справедливий мир.

Папа Лев XIV послідовно закликає до припинення насильства, діалогу та дипломатичних зусиль. Якої позиції сьогодні Україна має право очікувати від Святого Престолу? І де Ватикан, завдяки своїм особливим дипломатичним можливостям, здатний зробити більше – у питаннях встановлення справедливого миру, звільнення військовополонених і цивільних заручників та повернення депортованих українських дітей?

Буквально кілька днів тому державний секретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін, очільник міжнародної дипломатії Святого Престолу, озвучив дві важливі позиції. Перше – він визнав, що плоди ватиканських зусиль щодо припинення війни в Україні не мали успіху, попри їхню активність. Ми бачили, як архієпископ Пол Ґалаґер у москві наголошував: ця війна не має військового вирішення, її треба негайно зупиняти та шукати діалог. Але його слова прозвучали «проти вітру» – російська влада відкинула їх, а лавров назвав тези про справедливий мир «порожнім слоганом». Тож це вкотре показує, що росія зневажає дипломатію.

Друга позиція Пароліна – поняття гуманітарної дипломатії. Її мета – полегшити страждання людини під час війни, захистити гідність життя. Для мене це надзвичайно важливе поєднання слів. Ватикан, маючи тисячолітній досвід, намагається зберігати нейтралітет у міжнародних конфліктах, щоб залишатися посередником і рятувати життя. Але ця дипломатична нейтральність не означає моральної: Папа Франциск неодноразово наголошував, що агресор і жертва мають бути названі. У випадку України Святому Престолу зрозуміло, що злочинцем є росія.

На сьогодні колосальна кропітка робота Ватикану складається з гуманітарної допомоги. Завдяки міжнародним зусиллям Католицької Церкви гуманітарна криза не перетворилася на катастрофу. Фаховість ватиканського дипломатичного механізму щодо пошуку викрадених дітей є викликом для державних інституцій, як в Україні, так і в росії: апостольські нунціатури в москві й Києві координують роботу з повернення незаконно вивезених українських дітей. Святий Престол активно працює над поверненням військовополонених і цивільних заручників, отримуючи списки від родин і передаючи їх до дипломатичних каналів. Ватикан вимагає від росії допустити своїх представників до українських військовополонених. Кардинал Матео Дзуппі вже відвідав російських полонених в Україні, тепер питання – чи дозволить росія йому відвідати українських.

Таким чином, гуманітарна дипломатія Святого Престолу є багатогранною: від допомоги постраждалим до захисту прав жертв і пошуку справедливості. Це не лише спроба зупинити війну, а й прагнення полегшити її наслідки та відновити гідність людини. Святий Престол дуже творчо підходить до цього, постійно запитуючи, що ще ми можемо зробити.

Водночас чи не існує небезпеки, що постійні заклики до миру без чіткого розмежування агресора і жертви можуть створювати моральну рівновіддаленість між ними? Чи достатньо сьогодні просто закликати обидві сторони до примирення?

Коли Святий Престол сьогодні закликає до примирення, він завжди уточнює, що саме має на увазі під словом «мир». Це принципово важливо.

Так, Ватикан займає позицію дипломатичної нейтральності, але не моральної. Ця нейтральність має свої правила, проте Папа чітко пояснює, що розуміє під «миром». Наприклад, у традиційній промові перед дипломатичним корпусом наприкінці минулого року він окреслив доктрину справедливого миру в Католицькій Церкві. І це не всім сподобалося – особливо тим, хто вважає війну легітимним інструментом політики.

Папа наголосив: справедливий мир означає повагу до гідності особи й жертви. Не існує справедливості, яка б виключала цю повагу. Не існує миру, який би був несправедливим чи не включав гідність людини. І мир має бути довготривалим.

У час, коли зміст слова «мир» часто спотворюють, Папа уточнює його значення, щоб уникнути двозначності. Тому той, хто хоче зрозуміти, про що йдеться, має таку можливість. Адже сьогодні чимало світових лідерів намагаються використовувати війну як превентивний засіб для досягнення політичних цілей, і слова Папи про мир їх не задовольняють.

Але з уст Святого Престолу слово «мир» звучить чітко й однозначно. І дай Боже, щоб могутні світу почули цей голос.

Російська Православна Церква фактично надала релігійне обґрунтування війні проти України. Чи достатньо рішуче, на Ваш погляд, на це відреагував християнський світ? І чи може церковна структура, яка сакралізує агресію, надалі залишатися повноправним учасником міжнародного екуменічного діалогу?

Сьогодні ідеологія «русского міра», зокрема її сакралізація війни московським патріархатом, є серйозним викликом для християнської моралі. Це не лише проблема православного світу – вона має екуменічний вимір. Адже сама ідеологія була зроджена церковним середовищем і передана державі як інструмент. І в цьому немає нічого християнського.

Якщо порівняти «русский мір» з ідеологією Ісламської держави, то зміст однаковий, різниця лише у зовнішній релігійній оболонці. І спільні риси очевидні: оголошення світу занепалим – Захід постає як «світ антихриста», а росія – «останній бастіон духовної боротьби»; легітимізація насильства – насильство подається як метод духовної війни; обіцянка прощення гріхів – кожному, хто бере участь у «священній війні», гарантується спасіння.

Мусульманський світ зумів виробити духовний імунітет проти ідеології Ісламської держави, чітко відмежувавши її від ісламської традиції. Виклик для християнства полягає в тому, чи зможе воно виробити подібний імунітет проти «русского міра».

Позитивні сигнали вже є. Вселенський патріархат назвав цю ідеологію «єрессю». Близько 600 православних богословів підписали маніфест, де «русский мір» визначено як сучасну «православну єресь». Англіканська Церква видала документ, де йдеться про небезпеку weaponization of religion – перетворення релігії на зброю. На останній конгрегації кардиналів Католицька Церква відкинула поняття «справедливої війни», яке існувало в середньовіччі як спроба обмежити насильство. За сучасних умов воно втратило сенс.

Тож православні, протестанти та католики крок за кроком відторгають ідеологію «русского міра». Є надія, що на міжнародному міжконфесійному рівні її буде не лише засуджено словами, а й практично відкинуто як небезпечну ідеологію, що суперечить самій суті християнства.

Християнство вчить прощати. Але чи можливе справжнє християнське примирення без покаяння? Чи має український народ моральний обов’язок пробачити Росії, якщо російське суспільство не визнає відповідальності за вчинені злочини?

Тут, я думаю, варто розрізнити – не відокремити, а саме розмежувати поняття прощення та примирення. Прощення – це глибоко особистий акт, який неможливо нав’язати. Кожна людина має пережити його самостійно. Ми бачимо приклади героїчного прощення, коли мати загиблого воїна каже «я прощаю» і навіть віддає державну компенсацію на потреби війська. Це справжній подвиг, але водночас її особистий вибір.

Прощення – це свідомий і добровільний вчинок, який у християнській перспективі означає звільнення. Як казали ще давні мудреці: хто ненавидить ворога, той уже дозволив йому перемогти у своєму серці. Прощення ж є перемогою над ненавистю, воно дає силу не уподібнюватися до ворога. Адже ненависть робить людину схожою на злочинця, який її скривдив. Такий акт не для всіх можливий, але він належить до осердя християнської духовності – перемагати війну внутрішньою свободою.

Примирення – інша дорога. Йдеться не лише про окремих людей, а про народи. Ми знаємо, як складно буває примиритися навіть сусідам чи родичам, а що вже говорити про цілі нації. Досвід Європи – примирення між німцями й французами, поляками й німцями, українцями й поляками – показує, що це процес, який може тривати десятиліттями. Це шлях суспільного консенсусу з кількома етапами.

Примирення не може починатися під час відкритої війни. Воно може бути передвісником її завершення, але спершу треба припинити калічити й убивати. Далі – справедливість: назвати злочинця злочинцем, провести міжнародний трибунал, забезпечити компенсації та репарації. Це не помста, а гарантія, що злочин не повториться. «Ніколи більше» – ось головний принцип.

Справжнє примирення потребує покаяння: визнання злочину, перепрошення, відновлення справедливості, моральної та духовної реституції. Лише тоді можливий наступний крок – всенародне примирення. Але цей процес складний і неможливий без правди. Тому так важлива робота міжнародних інституцій, які фіксують злочини. Адже як можна говорити про примирення, коли злочинців не карають, а нагороджують?

На жаль, сьогодні ми ще не бачимо реальних передумов для початку цього процесу.

Тисячі українських військових повертаються з фронту, багато хто – з важкими фізичними та психологічними травмами. Поруч із ними живуть родини загиблих, полонених і зниклих безвісти. Чи готові українські Церкви до того, що духовне та психологічне подолання наслідків цієї війни може тривати десятиліттями? Якою Ви бачите особливу місію Церкви у цьому процесі?

Уперше про травму війни ми заговорили ще під час Майдану 2014 року. Це стало нашим першим досвідом зустрічі з глибокими ранами. Ми зрозуміли, що багато цивільних, які пережили розстріл Небесної Сотні чи отримали каліцтва під час сутичок, були травмовані. Тоді вперше пролунало поняття «посттравматичний стресовий розлад». Лікарі без кордонів, які прибули до України, маючи досвід роботи в гарячих точках, почали вивчати специфіку нашого народу.

Я пам’ятаю зустріч із групою психологів і психотерапевтів. Вони зауважили: більшість людей, які пережили травму, не підуть до психолога, а звернуться до сповіді. Ми стояли на порозі Великого посту, і стало очевидно, що потрібно готувати священників до особливої душпастирської місії. Так народилася програма підвищення кваліфікації духовенства, щоб навчитися служити з-поміж зранених людей.

Спершу ця група була чітко окреслена: учасники Майдану та АТО, військові та їхні родини. Ми здобували перший досвід, як правильно допомагати, яку роль має священник як духовний провідник, а яку – психотерапевт. Уперше заговорили про ментальне здоров’я.

За дванадцять років ми пройшли великий шлях. Уже тоді виникла ідея створення реабілітаційних центрів у кожній єпархії. Це була мрія та рішення синоду. Спочатку кожен фахівець – реабілітолог, психолог, ерготерапевт, інший спеціаліст – мав власне бачення. Проте сьогодні центри реабілітації – це дійсність у багатьох містах України.

На жаль, нині фокус-група зранених людей стала надзвичайно широкою. Усі ми зранені. Кожна громада, кожна парафія – це спільнота зраненого народу. Ми зрозуміли: Церква без партнерства з державою не зможе виконати цю місію, а держава без церкви цього сама не зробить. Саме співпраця у сфері зцілення травми війни й ментального здоров’я є ключем до успіху.

Цікаво, що тепер лікарі без кордонів приїжджають до нас вчитися, як це працює. Але попереду ще багато праці. Капелани й лікарі кажуть: на війну легко потрапити, але повернутися з неї дуже складно, іноді неможливо. Травма супроводжує людину все життя.

Я маю усвідомлення, що ми ще не до кінця збагнули глибину ран, які війна нанесла нашому народу. Потрібна відвага подивитися їй у вічі й визнати. Ця травма породжуватиме нові галузі знання, навіть нові напрями медицини. І це буде викликом для духовенства та церков. Ми повинні щодня вчитися, щоб щоразу професійніше й ефективніше служити для зцілення ран війни.

Мільйони українців сьогодні перебувають за кордоном. Чи не є демографічна проблема одним із найбільших стратегічних викликів для майбутньої України? Що повинні вже зараз робити держава і Церква, щоб українці не лише зберегли свою національну та духовну ідентичність за кордоном, а й захотіли повернутися додому?

Сьогодні феномен демографічної кризи в Україні має багатозначний характер і потребує глибокого фахового аналізу.

Кожен народ, що переживає війну, опиняється в демографічній ямі: народжуваність падає, смертність перевищує її, а війна щодня забирає нові життя. До цього додається масова еміграція. Україна ж увійшла у війну вже з кризою родини: ще до 2014 року смертність перевищувала народжуваність.

Демографи зауважують: зазвичай після війни настає бебі-бум. Але для України прогноз інший – його, ймовірно, не буде. Причини об’єктивні: тривала криза сім’ї, економічні труднощі, еміграція. Тому питання підтримки родини та народжуваності стає ключовим. Захист сімейних цінностей, створення умов для виховання дітей – це завдання і держави, і церкви.

Ми зможемо говорити про справжню перемогу лише тоді, коли українські сім’ї матимуть відвагу народжувати дітей у своїй країні. Бо життя – це найвиразніший знак перемоги. Проте народження дітей не може бути примусом: це завжди плід любові, свідомий вибір. Тому потрібно виховувати молодь у здатності творити сім’ї, підтримувати їх, а не тиснути.

Важливим завданням є також збереження зв’язку між українцями в Україні та діаспорою. Повернення додому має бути добровільним, а держава повинна створити умови, щоб це стало бажаним. Коли відбудова України після війни відкриє можливості для роботи й розвитку, українці за кордоном відчують: найкраще майбутнє – вдома.

Український народ сьогодні ширший за поняття «громадяни України». Ми маємо потужну діаспору, яка пройшла кілька хвиль еміграції. Церква стала мережею, що гуртує цю спільноту. Держава ж повинна навчитися бачити в діаспорі союзника, а не відмежовувати її від внутрішнього життя країни.

Тут варто згадати приклад Ізраїлю, який створив програму повернення кожного єврея на історичну батьківщину. Україна теж має шанс відновити емоційний і духовний зв’язок зі своїми дітьми в усьому світі.

Отже, демографічна криза – це не лише питання народжуваності. Це виклик відбудови й відродження України, який охоплює сім’ю, молодь, діаспору, державну політику та міжнародне партнерство. Ми – транскордонна нація, і саме це може стати одним із ключів до успіху відновленої української держави.

Війна випробовує не тільки Україну. Вона продемонструвала кризу міжнародних інституцій і механізмів, створених після Другої світової війни. Чи переживає сьогодні світ не просто політичну кризу, а кризу самої системи цінностей – свободи, відповідальності, міжнародного права та недоторканності кордонів?

На жаль, останніми роками ми бачимо, що механізми, створені після Другої світової війни для підтримання міжнародного порядку, більше не працюють. Поняття глобальної безпеки змінюється, міжнародне право виявляє слабкість, а старі ментальні схеми й стереотипи втрачають дієвість.

Важливо, що світ нарешті усвідомив: Україна – не об’єкт міжнародних відносин, а повноправний суб’єкт. Ба більше, саме Україна нині визначає багато процесів на європейському континенті. Держави-членкині НАТО розуміють: без України їхня безпека неповна, особливо коли Сполучені Штати поступово відходять від ролі гаранта захисту Європи.

Ми живемо в історичний момент, коли старі моделі руйнуються, а народжуються нові. Україна стає потужним актором у цих процесах, але для гідної відповіді на виклики потрібні сильні інституції. На жаль, суспільство часто відчуває, що ми боремося та перемагаємо не завдяки їхній ефективності, а всупереч їхній слабкості.

У цьому контексті особливого значення набуває державно-церковне партнерство. Там, де державі бракувало сили, Церква підставляла плече – у сфері міжнародних контактів, культурної та народної дипломатії. Українська Церква має потужну мережу за кордоном: понад половина її структур діє поза межами України, а загалом існує понад тисячу парафій і громад. Це не лише релігійні осередки, а справжні «посольства» українського народу, які представляють його обличчя, адвокатують українську справу, формують гуманітарні зв’язки.

Українці за кордоном часто досягають високих результатів, бо змушені працювати більше та доводити свою спроможність. Це формує середовище висококваліфікованих людей, які з часом посідатимуть важливі суспільні й державні позиції у країнах проживання. Така мережа стає величезною силою.

Отже, коли інституції переживають кризу, а суспільство набуває мережевого характеру, українці як транскордонна нація можуть стати потужним чинником відродження держави й утвердження її перемоги.

УГКЦ десятиліттями очікує офіційного визнання Патріархату. Цього року Церква зробила важливий крок у розвитку власних патріарших структур. Що сьогодні насправді перешкоджає визнанню Патріархату УГКЦ – канонічні питання, геополітичні міркування Святого Престолу чи небажання ускладнювати відносини з православним світом і Москвою?

Ідея патріархату, започаткована патріархом Йосифом Сліпим, мала кілька ключових вимірів.

Насамперед – це захист і вихід з підпілля нашої церкви. Вона була найбільшою соціальною опозицією до комуністичного режиму, яку не змогла зламати навіть сталінська репресивна машина. Тому, коли патріарх Йосиф говорив про патріархат, він мав на увазі мовчазну церкву, що прагнула свободи. І це здійснилося: ми не лише вийшли з підпілля, а й відбудували структури, подолали штучну регіональність, яку намагалися обмежити «галицьким гетто». Сьогодні наша присутність охоплює всю Україну, навіть окуповані території.

Другий вимір – єдність українців у світі. Патріарх – це батько, який збирає всіх воєдино. Моє служіння також спрямоване на єднання українського світу. Ми стали суб’єктом у католицько-православному діалозі, беремо участь у змішаній богословській комісії. Православні визнають, що Католицька Церква – це не лише Римська Церква, а також і інші Східні Католицькі Церкви, між якими наша є однією із найбільших. Те, що колись дратувало, сьогодні стало нормою.

Третій аспект – розбудова структур патріаршої церкви. Патріархат – це не лише титул, а й механізми єдності світової громади. Ми активно їх формуємо. Цього року наш синод ухвалив Кодекс канонів Української Греко-Католицької Церкви, який підсумовує тисячолітню традицію Київської церкви й адаптує її до сучасних реалій.

Отже, ми фактично збудували патріархат і функціонуємо як патріарша Церква, хоч офіційного титулу ще не маємо. Але це питання часу.

Україна і Польща сьогодні є стратегічними партнерами та разом протистоять загрозі, яка стосується майбутнього всієї Європи. Водночас складні сторінки нашої спільної історії знову і знову стають предметом гострих політичних дискусій. Де, на Ваш погляд, проходить межа між необхідністю зберігати історичну правду і небезпекою перетворення історичної пам’яті на політичну зброю? Яку особливу відповідальність у цьому мають Церкви України та Польщі? І що сьогодні повинні зробити обидва народи, щоб пам’ять про минуле не роз’єднувала їх, а допомагала разом будувати майбутнє в об’єднаній і безпечній Європі?

Справді, польсько-українські стосунки завжди були непростими, а після Другої світової війни обидва народи вийшли зраненими. Я особливо відчув цю травму, коли бачив у Аргентині польські й українські громади, що жили поруч, але походили з еміграції ще до воєн ХХ століття – вони не мали тих ран, які залишилися у нас. Це показує, наскільки болісним був ХХ вік для обох народів.

Для справжнього примирення необхідно пізнати історичну правду. Проте довгий час вона була політизована й перетворена на інструмент ідеології. Україна фактично не могла вивчати власну історію, а інститут національної пам’яті за часів Януковича перетворився на «інститут амнезії». Польща ж зробила кілька кроків уперед.

Правда має бути відкрита й визнана: злочини були з обох сторін. Не існує «народу праведника» чи «народу злочинця». Є взаємні рани, які треба назвати й прийняти. Саме про це говорив святий Папа Іван Павло ІІ: пам’ять можна зцілити. Він став ініціатором польсько-українського примирення, бо розумів, що Європа не може бути об’єднаною без уздоровлення історичної пам’яті.

У 1987 році він зібрав у Ватикані польський єпископат і українських єпископів із діаспори – тоді ще з України приїхати не могли. Це стало початком діалогу, кульмінацією якого був його візит до України 25 років тому, коли пролунали слова «прощаємо» і «просимо прощення».

На жаль, останні роки принесли політизацію пам’яті й інструменталізацію травм. Спадщина Івана Павла ІІ у Польщі почала забуватися, а деякі політики закликають не вибачатися, а вимагати сатисфакції. Але саме його заповіт – «Польща потребує Європи, а Європа потребує Польщі» – залишається актуальним.

Папа Франциск під час візиту до Кракова наголосив: є два типи пам’яті – негативна й позитивна. Негативна зосереджується лише на злі, яке нам заподіяли, а позитивна вміє побачити добро, що може стати основою нового майбутнього. Це слова, які варто пам’ятати й сьогодні.

Ми не можемо змінити минуле, але можемо зробити майбутнє кращим. Завдання України й Польщі – гоїти рани, уздоровлювати пам’ять і будувати стосунки взаємної поваги, солідарності та підтримки. Лише так ми зможемо бути разом у єдиній Європі.

Ваше Блаженство, якою Ви хотіли б побачити Україну в той день, коли нарешті зможете сказати своїй пастві: «Війна закінчилася»?

Образ того моменту, коли війна закінчилася, – це образ батька, який зустрічає всіх своїх дітей, що повернулися додому, і вони знову сідають разом за святковий стіл.

Цей образ великого бенкету Царства ми знаходимо в пасхальних піснеспівах: «Поглянь, ось прийшли до тебе діти твої з півдня, півночі, заходу й сходу». Для мене це – ікона тієї миті, коли ми скажемо: «Війна закінчилася, ми перемогли, всі діти України знову разом у своїй рідній українській хаті.»

Олександр Кондратенко

Наталія Андріяш